Банківське право

     Кредитний ризик виникає у відносинах між конкретним банком з конкретним клієнтом. Причиною ризику є неправильна оцінка кредитоспроможності клієнта. Факторами ризику є неправильний розмір кредиту, невірна форма видачі кредиту, недостатнє забезпечення й ін. Тобто розмір ризику залежить від проведеної банком роботи із клієнтом. Відповідно для такої роботи необхідні дані про стан клієнта й у меншому ступені дані про самий банк. При кредитному ризику завжди можна обчислити розмір втрат. Тому що відомо, чи виконав клієнт чи договір ні, і в якому обсязі. Крім того, для оцінки кредитного ризику банк не цікавить, за рахунок яких коштів він видає кредит. Середньозважена сума всіх кредитних ризиків являє собою загальний кредитний ризик. У такому виді він входить у загальну модель керування банківськими ризиками. Процентний ризик багато в чому протилежний кредитному. Банк не впевнений, чи поверне йому кредитор гроші, кредитор не знає, чи залишить банк плату за кредит на тім же рівні й т.д. Все це приклади ризиків у фінансовій діяльності виникаючих особисто між учасниками угоди. Однак, якщо інший банк буде пропонувати більше низькі ставки по кредитах, то позичальникові стане невигідно продовжувати кредитуватися в старого банку, тому що при цьому він буде нести витрати. У цьому випадку результати даного позичальника будуть гірше, ніж в інших аналогічних, кредитуємі у другому банку. Тобто, на результати вплине зміна навколишнього середовища, на відміну від першого випадку, коли на результати впливає зміна усередині самої системи банк - позичальник. Тоді для оцінки процентного ризику необхідно мати подання про навколишнє середовище й про показники в банку, на які це середовище впливає.

     Процентний  ризик характеризує загальну структуру  операцій банку, тому що необхідно оцінити  вплив навколишнього середовища на всю систему - банк. При цьому конкретні відносини з кожним позичальником і кредитором відходять на другий план. Головними стають агреговані показники.

     Валютний  ризик багато в чому аналогічний  процентному. Будь-яка зміна курсів валют можна звести до зміни прибутковості коштів, вкладених у ту або іншу валюту. Зміна курсів тягне зміну прибутковості. Однак різниця в тім, що валюта є безстроковим активом, без дати погашення. Інструменти керування валютним ризиком багато в чому повторюють інструменти керування процентним ризиком.

     Ризик незбалансованої ліквідності пов’язаний з недоліком коштів у банку на конкретний момент часу. Якщо цей недолік невеликий, у порівнянні з усіма активами банку, то його можна компенсувати на грошовому ринку. Якщо відбувається масове зажадання внесків, а це відбувається, як правило, тільки при фінансових кризах, то банку прийде прибігати до нестандартних методів регулювання. У цьому випадку будуть задіяні спеціальні міри антикризового видужання. У випадку запозичення коштів на грошовому ринку для підтримки ліквідності вплив на кінцевий результат буде визначатися рівнем процентних ставок на ринку. Але тоді для керування ризиком незбалансованої ліквідності треба користуватися інформацією, подібної при керуванні процентним ризиком, а в окремих випадках ризик ліквідності можна звести до процентного.

     Таким чином, виходить дві групи ризиків, до яких застосовуються різні методи керування. Це ризики приватного характеру, при яких оцінюються конкретні відносини  між банком і клієнтом, і комплексні ризики, які є характеристиками роботи банку, загалом, у порівнянні з навколишньою ситуацією.

     Існують принципові розходження між приватними й комплексними ризиками. Приватні ризики виникають на момент початку  дії операції. Приміром, кредитний  ризик виникає при висновку кредитного договору. До цього моменту він  не існує. Комплексні ризики виникають із моменту утворення банку й присутні протягом всієї його діяльності. Приватні ризики завершують своя дія по закінченні конкретної операції. Із цього треба, що до комплексних ризиків треба застосовувати довгострокові методи керування, які б були постійними в часі, тому що ці ризики присутні безупинно на всій діяльності банку. До приватних ризиків можуть застосовуватися різні методи, наприклад, різні підприємства, залежно від їхніх особливостей, можуть піддаватися різним методам оцінки кредитоспроможності. Для керування комплексними ризиками необхідно аналізувати всю діяльність банку в цілому, в усіх напрямках. Доступ до такої інформації має тільки відділ активно-пасивних операцій, аналітичний відділ й інші відділи загального керування банком.

     Таким чином, для керування процентним ризиком необхідно мати агрегированную інформацію про всю діяльність банку, пов’язаної із вкладенням і залученням коштів. Ця інформація повинна пройти процес обробки приватних ризиків, тільки після цього вона є джерелом для оцінки процентного ризику. Необхідно також ураховувати те, що на діяльність банку впливають різні фактори: економічна ситуація, кон’юнктура ринку, а так само навколишнє середовище.

2. Аналіз балансу  банку

     Аналіз  балансу банку - комплексне вивчення комерційної або іншої діяльності окремого банку. Суб’єктами аналізу можуть виступати як комерційні банки, так і їх контрагенти. Комерційні банки на основі аналізу балансів прагнуть до оптималізації структури активних і пасивних операцій з метою максималізації прибутку. У процесі аналізу балансу банку широко застосовуються методи групування, порівняння і метод коефіцієнтів; у залежності від спектра питань, які вивчаються, він поділяється на повний і тематичний. За цілями і характером дослідження розрізняють попередній, оперативний, підсумковий і перспективний аналіз.

Основними видами аналізу балансу банку  є:

1. Аналіз  структури - дає змогу оцінювати  зміни структури активів та  пасивів протягом часу, проводити  співставлення з іншими банківськими установами. Аналіз структури активних операцій поділяється на якісний та кількісний. Якісний аналіз полягає у визначенні переліку операцій на момент проведення аналізу. Кількісний аналіз полягає у визначенні питомої ваги окремого виду операцій в їх загальній сумі.

2. Коефіцієнтний  аналіз балансового звіту. Він  проводиться з використанням  трьох основних коефіцієнтів:

• коефіцієнт ліквідних активів. Це коефіцієнт виміру ліквідності, який обчислюється шляхом додання до готівки та прирівняних до неї коштів міжбанківських активів за мінусом міжбанківських пасивів та позичок від центрального банку. Він також може розраховуватися як відсоток до загальних (або робочих) активів.
• коефіцієнт співвідношення позик та депозитів.

     Цей коефіцієнт визначається сумою всіх активів з нормальним ризиком (дисконти, позики та авізо), поділені на основні депозити (включаючи до «запитання», термінові та ощадні депозити за винятком короткотермінових грошового ринку та довготермінових запозичень). Це співвідношення характеризує здатність банку залучати депозити від суспільства для підтримки своїх кредитних операцій та його можливість давати в кредит ці депозити. Вищий коефіцієнт традиційно асоціюється з більш високим елементом ризику, оскільки він може відображати нижчу ліквідність (та уразливість від дій кредиторів), негативні економічні умови чи наслідки відпливу депозитів. Низький рівень співвідношення може відображати недостатні можливості кредитування або небажання прийняття існуючого ризику при наданні позик. «Нормальний» рівень залежить від країни, однак 70-80% може складати помірне співвідношення між ліквідністю (що вимагає меншого коефіцієнта) та дохідністю (яка, звичайно, краща від більш високого коефіцієнта). Якщо у всієї фінансової системи показник перевищує 100%, тоді у промисловості можуть мати місце структурні проблеми, наприклад, при рефінансуванні центральним банком торговельних операцій чи привілейованому кредитуванні. Незабезпечені кредити мають бути покриті за рахунок відповідних контрактивних рахунків. Вони мають прийняти форму забезпечення під збитки за позиками, що віднімаються із останніх надходжень і, таким чином, із резерву капіталу. Також важливо, що «позики», які використані в цьому коефіцієнті, мають бути чисті від резерву під збитки.

• коефіцієнт достатності капіталу.

     Цей коефіцієнт подає «реальний» капітал як відсоток загальних активів, зважених на ризик. І капітал, і активи мають бути повністю очищені від відповідних забезпечень під збитки за позиками та нематеріальних активів. Цей коефіцієнт показує межу захисту кредиторів та вкладників банку від непередбачених збитків, яких може зазнати банк у процесі своєї діяльності. Таким чином, це показник того, наскільки банк протистоїть економічним скрутам та складностям. Цей коефіцієнт переглядається наглядовими органами та кредитними аналітиками як один із ключових показників економічного стану банку. Повний підрахунок достатності капіталу включає зваження кожної категорії активів на коефіцієнт ризику, виключення з них нематеріальних активів та дебіторської заборгованості відповідних контрагентів та нематеріальних активів з активів та капіталу, і додання потенційних зобов’язань до зважених на ризик активів.

     Існують також інші коефіцієнти, що використовуються в різних випадках, але їхнє використання може призвести до зменшення віддачі.

     Такими  коефіцієнтами є: дохідні активи до загальних активів. Складаються з доходних активів (підпроцентні депозити, розміщення цінних паперів, позики, авізо та інструменти капіталу), поділених на загальні активи. Цей показник має показувати, наскільки продуктивно керівництво використовує активи. Однак деяке «непродуктивне» використання є цілком нормальним, оскільки в той час, як приміщення та обладнання не можуть прямо давати прибуток, вони необхідні для підтримання операційної діяльності банку. Крім того, вимоги резервування можуть призвести до того, що банк не матиме згоди використовувати деякі активи. Цей коефіцієнт не вимірює ефективності використання активів.

     Співвідношення резервів під збитки за позиками та загальних позик.. Цей коефіцієнт характеризує якість банківського портфеля позик та покриття безнадійних боргів.

     Кожний  з цих коефіцієнтів може обчислюватися  на базі окремого балансового звіту, оскільки кожний з них складається  на окрему дату, що відповідає даті балансу. Банки, що залучені до фінансування сезонного виробництва, можуть показувати сезонні зміни цих коефіцієнтів, тому для ізоляції тенденцій від сезонних розходжень необхідно проводити порівняння між такими установами за один і той самий місяць, за кілька років чи за середньорічними показниками. При цьому можуть бути внесені деякі зміни, наприклад, додавання довгострокового підпорядкованого боргу до капіталу при визначенні достатності капіталу, а аналітики мають використовувати деякі міркування з приводу того, що є прийнятим для кожної конкретної країни.

3. Аналіз активних  та пасивних операцій  банку

     Традиційні  погляди, згідно з якими весь дохід  банку генерують активи - кредити та інвестиції, поступилися місцем ідеї одночасного інтегрованого управління активами і пасивами (надалі - УАП). Зміст нового підходу полягає в розумінні того, що і доходи, і витрати стосуються обох сторін банківського балансу. У такому разі зниження витрат банку завдяки управлінню пасивами так само допомагає досягти цільового рівня прибутковості, як і надходження від активних операцій. Водночас ціна кожної операції чи послуги має перекрити витрати банку з її надання. Банкіри високо оцінили потенційні можливості скоординованого підходу до управління активами і пасивами і доклали багато зусиль для його вдосконалення.

     Сутність  УАП полягає в скоординованому  управлінні фінансами банку, в процесі  якого через узгодження управлінських  рішень і досягнення певних пропорцій  між активними і пасивними  операціями досягається кілька цілей, таких як підвищення прибутку, зниження ризиків, аналіз і контроль за ліквідністю, управління спредом.

     Найважливішою особливістю цього підходу є  внутрішня єдність всіх аспектів фінансової діяльності банку, коли жодна  мета, наприклад, зниження ризику чи підвищення прибутків, жодна фінансова операція банку не може реалізуватися ізольовано, оскільки є елементом інтегрованої системи управління. За інтегрованого підходу банки розглядають свої активи і пасиви як єдине ціле, визначаючи роль сукупного портфеля в одержанні високого прибутку за прийнятного рівня ризику. Спільне управління активами і пасивами дає банку інструментарій для формування оптимальної структури балансу та створення захисту від ризиків, спричинених коливаннями параметрів фінансових ринків.

     Отже, основна ідея УАП полягає в розумінні нерозривної єдності активів, зобов’язань і капіталу банку та пріоритетної ролі сукупного портфеля (балансу) в одержанні високого прибутку за прийнятного рівня ризику.

     Інструментарій  управління активами та пасивами включає  інформаційні системи, моделі планування, аналіз і оцінку сценаріїв, системи прогнозування, фінансові огляди та спеціальні звіти. Відтак УАП охоплює практично всі сфери фінансового управління банком, такі як стратегічне та середньострокове планування, оперативне управління, включаючи аналіз і контроль, управління прибутком і ризиками, формування аналітичного інструментарію.