Роздуми над статтею Оксани Забужко "Вони питають, чи єсть у нас культура"

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА 
 
 

Інститут  біології 
 
 
 
 
 
 

Реферат

з культурології на тему:

«Роздуми  над статтею Оксани Забужко "Вони питають, чи єсть у нас культура"» 
 
 

студентки ІІI-го курсу

 групи  цитології, гістології та біології розвитку

Шатньої Катерини 
 
 
 
 
 

Київ-2011 
 
 
 

У влучній статті української письменниці було піднято  одразу декілька нагальних проблем  нашої країни. Це і проблема культурної самоідентифікації України, і байдужість до культурного іміджу держави –  як з боку політиків, так і з боку громадян, і необхідність створення власного культурного бренду, який міг би стати нашою перепусткою до інтеграції в сферу європейської культури. 

Які почуття  одразу викликала прочитана стаття? Обурення: «Ні, в нас є власна культура!»? Але ж ми не маємо права буту голослівними – власне в мене немає підстав стверджувати протилежне.

Одна з висловлених  цікавих думок – це необхідність експорту культури, в якому зараз, нажаль, не дуже зацікавлені наші політики. Що перше уявляє пересічна європейська людина, коли до неї говорять про Україну? Не всі навіть знають її точне місце знаходження на географічній карті. Мені довелося у шкільні роки вчитися у Бельгії за програмою обміну, і дуже показовою була моя спроба поговорити з бельгійською молоддю про українську літературу.  Про сучасних письменників навіть сенсу не було згадувати, адже навіть серед українців їх мало хто знає, і тому я почала про класику: «Ну, може чули: Тичина, Франко… Коцюбинський… Шевченко...» Як же прикро було мені почути у відповідь: «Шевченко? А, чули – той, що у футбол грає»!   Отже, з проблемою недостатнього експорту культури я стикнулася на власному досвіді.

Авжеж, знаходяться  люди, які заявляють про те, що нам, мовляв, «нічого експортувати». Ті, що стверджують, що наша культура бідна у порівнянні з тою ж російською. Що воно таке є українське, що могло б стати повноцінним культурним брендом нашої нації, як Толстой і Достоєвський – у росіян, Джек Лондон і Уолт Уїтмен – в американців, Шопен – у поляків, а Рафаель та Да Вінчі – у італійців? Насправді, моя думка така: ми просто самі ще не до кінця зрозуміли нашу культурну спадщину, погано знаємо її, і тому дозволяємо її вульгаризувати серед народних мас.  На телебаченні дуже рідко можна почути сучасну якісну українську музику (а вона все-таки існує): нам демонструють або чергове наслідування західній моді, або низькопробні переробки народних пісень, або щось пафосне і нудотно-націоналістичне з явно радикальним нахилом. Політики забувають не тільки про експорт української культури в інші країни, але і про культурні потреби власного народу, який переживає хронічне культурне голодування, через яке і народжуються такі песимістичні думки. 

Нажаль, за ці двадцять років незалежності, поки політики не замислювалися над необхідністю експорту культури, на Заході вже сформувався орієнтовний образ України, і, чесно кажучи, мені цей образ не до вподоби. Яскравим прикладом може слугувати серія американського мультсеріалу «Сімпсони», присвячена Україні. На перший погляд серіал може здаватися трохи грубим та неглибоким, як і більшість сучасної медіа продукції, але саме ця  саркастичність і «неполіткоректність» допомагає побачити відношення пересічного американця то того чи іншого явища. Україна показується перед глядачем як бідна, сіра, сповнена відгуками радянського минулого країна, у якій, однак, живуть заможні бандити ті олігархи. Не дуже приємний портрет, згодні? Але такий образ нашої країни у популярній культурі має змусити не звинувачувати американців у такому баченні, а замислитись над тим, чому українську культуру погано знають і за кордоном, і у нас, і чи не пора щось з цим робити. 

Знайшлися б  також і інші опоненти, з іншим  ствердженням: «В нас є власна культура, це ніхто не буде заперечувати –  так навіщо ж робити з неї якийсь «бренд»? Нащо нам вчитися продавати її?» Нажаль, здається, що саме такої думки дотримуються ті наші політики, що мали б займатися розвитком культури в Україні. І саме через панування цієї думки у масах талановитим культурним діячам доводиться прориватися у європейський (та всесвітній) простір, як висловилась Забужко, «у цілковито партизанський спосіб» –  в обхід будь-яких державних представництв.  Прикладом такого прориву може слугувати і сама Забужко, і Сергій Жадан, який зараз є дуже популярним у Росії. 

Власне мене стурбував інший факт, згаданий у статті: те, що деяких українських класичних книжок не знайдеш у книгарнях, а книгарі (книгарі, а не просто пересічна людина!) навіть не чули про деякі з них. Взагалі, люди у нас зараз просто мало читають, не кажучи вже про українську літературу. Цілком погоджуюся зі словами, що по-перше нам треба «інтегруватись» в самих себе – зрозуміти, що ми хочемо собою являти і як нас мають бачити інші народи. 

Хотілося б  все ж відзначити цікавий феномен  сучасної школи українських фантастів (Сергій та Марина Дяченко, Макс Фрай, Г.Л. Олді). Хоча пишуть вони здебільшого російською мовою, їх творчість можна вважати визначним і самобутнім проявом нашої культури. Однак дещо насторожує той факт, що за кордоном далеко не всі знавці фантастики знають, що вони – саме українські письменники. Такі талановиті люди нібито соромляться України – про це свідчать і «западні» псевдоніми Макса Фрая та Олді, і їхня російськомовність – і страшно те, що я можу їх зрозуміти. 

Культура в  нас є, але чомусь західні мистецтвознавці та українська діаспора знають про неї більше, ніж ми самі. Я пригадую один епізод, коли під час екскурсії у Диканьку я відкрила для себе Марію Башкірцеву, художницю, справжнього Майстра, іменем якої була названа вулиця у Парижі (sic!), але яка майже невідома у нас. Також несподіванкою для мене була інформація про Марію Приймаченко, також малярку, яку в світовому мистецтві ставлять в один ряд з Матіссом, Модільяні  та Ван Гогом.  

Нашою проблемою  є також і нездатність сприйняти культуру і мистецтво як воно є, незалежно від політичних чи історичних реалій. Так, наприклад, коли я питаю до людей зі східних областей України, чи читали вони Василя Стуса, типовою відповіддю є: «Та ні, він же націоналіст!». Вузьке мислення не вдалося викоренити з розуму українців за ці двадцять років, і тому, я вважаю, цим треба займатися, а не сподіватися, що культурна людина «сама дозріє» в тих умовах, що є в нас зараз.  

Отже, висновок можна зробити наступний. Попри всі духовні скарби, які були залишені нам поколіннями творців, Україна не може вважатися культурною державою – поки сама не відкриє їх для себе, поки не зрозуміє їх значимість і поки не скаже на весь світ: «Ми є!» І не важливо, куди ми хочемо інтегруватися – якщо ми не зрозуміємо це у найближчий час, на Україну чекатиме культурна смерть.  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Використана література:

1. «Вони питають,  чи єсть у нас культура»,  Оксана Забужко, Київ, 2007