3. Полемічна література, її виникнення, характер  та значення

   В ті часи, коли церковне життя й інтереси займали центральний пункт у людському світогляді, скрізь відродження письменства починається з церковної літератури. Боротьба за соціальну і національну волю та православну віру визначила спрямованість тодішнього письменства, ставши політичним i бойовим гаслом епохи.

    “Найбільше  значення в справі оборони Православної Церкви, - зазначає Н. Полонська-Василенко, - мала релігійна полеміка, участь в якій взяло чимало видатних, талановитих авторів. Ця полеміка велася з завзяттям, твори поширювалися переважно в рукописах, і вони викликали захоплення читачів” [10, c. 393].

    Так виникає українська полемічна література.

    Ідейним підґрунтям її була творчість українських  письменників-полемістів, які своїм  гострим пером відточували шаблю  і спис, а ними вже писалась історія  визвольної боротьби. «Гомоніла Україна, довго гомоніла» стихійними бунтами, селянськими повстаннями, аж поки суспільна  хвиля на свій гребінь не винесла  Богдана Хмельницького. Борючись проти  соціального, національного і релігійного  гноблення, проти католицького Заходу, українські полемісти орієнтували  свій народ на православний Схід, були речниками «братерства братнього» — дружби українського, російського  і білоруського народів.

    Полемічною (від гр. polemikos — войовничий) зветься література, присвячена дискусіям з приводу якихось важливих проблем. Її називають ще полемічно-публіцистичним письменством (від лат. Publikus - суспільний), бо літературна суперечка в ній велася на суспільне значимі й актуальні теми.

    Оцінки  дослідників щодо полемічної літератури, її змісту, цілей та значення розходжуються.

    “Полемічна  література в другій половині XVI —  першій половині XVII ст., - як наголошує  А. Скоць, - розвивалася в непримиренній  боротьбі між двома ворожими таборами — православним і католицько-уніатським. У межах цих таборів не було соціальної, класової єдності. Наприклад, серед православних полемістів були письменники, які тяжіли до демократизму або виявляли справжній демократизм. Вони стали на захист скривджених, знедолених суспільних верств — закріпаченого  селянства і міської бідноти. Примикали сюди і представники заможних кіл, зокрема української шляхти, їх боротьба проти національно-релігійного  гноблення, безумовно, мала поміркований, ліберальний характер: на неї вони дивилися з висоти свого панського  двору. А деякі заразившись фальшивим  патріотизмом, лише називали себе захисниками  пригнобленого народу і на його боротьбі з католицьким рабством хотіли добре  нажитися, вигідно влаштувати своє життя. А були й такі, що не хотіли бачити й чути кривавого розгулу  польської шляхти, людського стогону  — замкнулись у шкаралущі релігійно-богословської  полеміки” [11, c. 8].

    Українську  полемічну літературу в її кращій, демократичній частині представляли Герасим Смотрицький і Мелетій  Смотрицький, Стефан Зизаній і Христофор  Філалет, Клірик Острозький, Захарія  Копистенський та інші. А серед  них виділяється могутній голос  «обличителя жестоких людей неситих» — «странника, реченного Вышенский». Під час страшного уніатського  лихоліття в рідному краю він, сміливо вийшов на брань із земними «дияволами-миродержцями» та їх слугами-дияволятами.

    “Вишенський і Філалет, - писав М. Грушевський, - се дві колони величавої фасади сеї полемічної чи релігійно-публіцистичної літератури” [5, c. 218].

    Іван  Вишенський писав у монастирських  келіях, скитах, у лісі, серед скель, у глибокій, тьмяній афонській  печері. Проте його полемічні листи, послання — не глас вопіющого в  пустині. З афонської могили «сей глас» долітав на Україну. До своїх  земляків письменник приходив з «Книжкою» (під такою назвою в кінці XVI ст. він склав рукописну збірку своїх  творів і переслав на батьківщину). Не боячись ворожих переслідувань, приходив і сам. 

    Іван  Вишенський — полемічний талант найвищого  ґатунку, або, за словами І. Франка, «перший южноруський публіцист у великім стилі». Високою напругою в його творах пульсує полемічна думка, іскриться вогонь в одежі слова. «Треба було йому, —писав І. Франко,— основне зректися того світу з усіма його повабами та покусами, з усею його моральною байдужністю або й гнилизною, щоб викресати зі своєї душі такий могутній огонь, який горить у писаних словах Вишенського і не перестає й досі промовляти до нашого серця... Була се натура проста й сильна, що не вміла кривити душею» [12].

    Всебічний духовний портрет Івана Вишенського  залишив нам І. Франко — автор  глибоко наукових праць про українського полеміста (великої монографії «Іван  Вишенський і його твори», розвідки «Іван Вишенcький, його час і письменська  діяльність» та інших) і поеми  «Іван Вишенський». 

    І. Франко побачив у Вишенському  не полеміста-догматика, навіть не мислителя, а передусім людину і поета. Щедро  подаровані природою, ці дві могутні  духовні сили породили його щире народолюбство  і глибокий патріотизм. Коли справа торкалася замученого католицькою  неволею народу, не було двох Вишенських—  аскета і громадянина. Був один Вишенський — народолюб, патріот, трибун. Чернеча  ряса не заступила йому широкої дороги до народу. Наведемо кілька висловлювань І. Франка: «Особливо ж симпатичним  являється автор наш там, де своїм  теплим чуттям обнімає тих, про котрих майже ніхто з інтелігенції не відносився як до братів, як до рівних — говоримо про мужиків, панських та біскупських і монастирських  підданих. Вишенський добре знає їх злиденне життя, видно, що придивлявся  йому не холодним оком політика, але  гарячим серцем демократа, близького  свояка; говорячи про тих «бідників», він просто, без наміру викликати  ефект, підносить такі риси і подробиці, котрі зворушують душу до дна» [12].

    «Головну  силу народу бачив Іван Вишенський не в пастирях, не в панах, а в  стаді, в простім народі». «Небагато  у нас у давнину було людей, котрі посміли б і зуміли б  так близько доторкатися до насущних духовних потреб нашого народу і виявити  ті потреби та долегливості його життя  таким гарячим і ярким словом» [12].

    «І  ось він перший у нашім краю різко та сміло підніс голос, в  обороні того бідного робучого люду, показуючи панам і владикам, що той мужик — їх брат, а не проста робуча худоба, що він радується  й терпить як чоловік і хоче жити як чоловік». 

    Іван  Вишенський — письменник високої  громадянської наснаги. І. Франко зараховує  його до «людей, сильних характером, суспільних по натурі, спосібних до сильної любові, і сильної ненависті, енергійних та рішучих в добрім чи злім».

    Сильний у запереченні, Іван Вишенський був  безсилий у ствердженні. Викриваючи соціальне зло в польсько-шляхетській  державі, він чітко не уявляв, яким повинно бути суспільне добро. Чи буде правда між людьми? Кривда всесильна. Здолати ЇЇ важко. Іван Вишенський не побачив іншого виходу, як відректися від грішного світу. Це зумовило його життєву драму: він став аскетом. Добровільно віддав себе в холодні  руки смерті, яка причаївшись у  кутку афонської печери, підступно  з дня на день чигала на свою жертву. Релігійний радикалізм зробив його світогляд  суперечливим, притупив політичний зір, позбавив чіткої політичної програми. «...Живучи в часі важкого і великого перелому історичного,—зауважує І. Франко,— він хоч і не знав докладно, що і як в даній хвилі  треба робити, але моральним чуттям угадував, чого не треба робити, куди не треба прямувати. І таким робом  був він немов непідкупна совість  южноруського народу, котрої голос, непідкрашений  і різкий, дуже часто немилий, інколи бував занадто строгий, але все  щирий і в основі своїй правдивий» [12].

    Іван  Вишенський «будив в южноруській  суспільності свого часу голос власного сумління», викликав гнів до загарбників, об'єктивно служив справі всенародного визволення, став великим гуманістом.

    Навіть  ведучи життя аскета-пустельника  на Афоні, Вишенський ніколи не поривав  зв'язків із своїм народом, жваво  цікавився подіями на батьківщині. У ньому повсякчас боролися, з  одного боку, монах-аскет, а з другого  — полум'яний патріот. Іван Франко у  монографії «Іван Вишенський і його твори» писав: «Перша і найвидатніша ознака характеру Вишенського —  це живе чуття і жива фантазія, тобто  те, що становить, поета, пропагандиста, агітатора. Вся натура його рветься  до гарячої любові, сильної ненависті, глибокого глибокого пошанування; рівнодушних, холодних відносин до людей  чи ідей він не знає. Можлива річ, що іменно ця сторона його натури, ця живість чуття була предметом  його найтяжчої внутрішньої боротьби на Афоні, де аскетичне правило вважало  всі .такі прояви гарячого людського  чуття гріхом» [12, c. 464].