Обряди та звичаї в українській родині: традиційне весілля

Обряди  та звичаї в українській  родині: традиційне весілля

      «За кого віддати, аби  не відстати», – кажуть батьки, коли їхня донька досягає зрілості і її вже можуть (іноді жартома!) називати «відданицею». Віддати шану звичаю, не відстати від людей, від заведеного серед людської спільності порядку – цим керуються і ті, хто впевнено й твердо крокує життєвою дорогою, і ті, хто чимчикує стежиною, прокладеною узбіччям.

      Людина  тричі дивна буває: як народжується, одружується і вмирає. Зближення  і шлюбне з’єднання чоловіка і  жінки, як народження і смерть –  споконвічний і незмінний закон  життя. Недаремно найвище божество наших предків Сварог був володарем  неба і водночас богом шлюбу і родинного щастя.

      Створення нової сім’ї – завжди неабияка подія для всієї вулиці (кутка, хуторка, села), святковий підсумок її буднів і водночас своєрідна нова точка відліку її буття.

      Як  же відбувалися весільні урочистості  у старовину? Які події передували і розгорталися навколо них? Існували різноманітні форми «офіційного» поєднання  двох охоплених коханням сердець. У  давнину практикувалося викрадення («умикання») дівчини. При цьому хлопець-викрадач повинен був приховувати молоду у себе не менше доби, лише після цього його прощали. Бувало, що парубок і дівка (частіше, правда, дорослі пари) одружувались «на віру» - без вінчання у церкві.

      З різних причин траплялись і нерівні  шлюби. Коли молодий одружувався зі старою, то жартували: «Воно виходить так, як би молодого коня до старої кобили припрягти, – те брикає, а те не везе». Дівчина ж, що засиділась в дівках і прагнула будь-що вийти заміж, була згодна на все: «За старого піду – соломкою накрию, а молодого сама нагрію». Вона навіть могла сказати: «Віддайте мене, мамуню, хоч за вола, щоб я вдома не була. Хоч без зубів і о єдинім оку, аби сього року».

      Однак в більшості випадків шлюб, одруження, весілля – це насамперед результат  весільної радісної любові молодих (слово «шлюб» походить від давньоруського «слюб» – єднання по любові), їхнього прагнення стати одне одному другом на все життя. До глибокої старості чоловік і дружина згадуватимуть урочистий і веселий день, коли була започаткована їхня сім’я.

      Українське  весілля – від неділі до неділі («щоб усі люди погледіли»), і підготовка до нього були багаті численними обрядами і ритуалами.

      «Се не на рік, а на цілий  вік», – роз’яснювали молодим, які квапилися одружитися. Заміж йти – треба знати, що нема ні вислуг, ні відставки, оженитися – не дощову годину пересидіти. Тому перш ніж одружитися, потрібно роздивитися. До родин молодих, які вирішили поєднатися, на «допит» або «розвідки» спочатку відправлялися особи, добре знайомі з обома сім’ями. Після попередньої розвідки до оселі молодої засилалися посли – старости або свати. «Коли б не Опанас, не було б тут і нас», – сватання починалося жартами і веселими образними примовками. Сватання не братання. Мудрі люди попереджали сватів: «Не штука женитись, а спробуйте з її батьками розговоритись. Без брехні жоден чоловік не сватається». Після переговорів остаточно називається день весілля.

      Однак траплялося, що старостам «підносили гарбуза» – на знак відмови вручали або викочували гарбуза (іноді замість нього парубку підносили макогона, в цьому випадку казали, що він «облизав макогін»).

      Після сватання відбувалися «оглядини» («домовини») – батьки молодої йшли до родини парубка, щоб оглянути господарство і впевнитися у серйозності намірів нареченого. Подекуди обрядове відвідання молодого майбутнім тестем і тещею називалося «під сватанням».

     Остання крапка у перед весільній обрядовості  – «заручини» («рукодаїни», «запоїни»). Їх влаштовували у домі молодої. Під час «заручин», в яких брали участь свати, родичі з обох боків, молодь, остаточно оформлялась шлюбна угода. Засватана дівка, що запродана. У давнину після «заручин» парубок-«новоженець» міг вже залишатися ночувати в хаті майбутньої другині.

     «Як дівує, то повна нею вулиця, а як піде заміж, то повен запічок». Остання можливість у молодих «показати» себе вулиці, потішитись розвагами і водночас попрощатися зі свободою – це влаштувати напередодні весілля молодіжні «вечорини», які у різних місцевостях називалися «вінкоплетинами», «дівич-вечором», «дружбинами», «заграванками».

     Під час цього прощального зібрання дівчата плели з барвінка, рути вінки для себе і молодих, готували «квітки», рушники, інші відзнаки для весільних чинів, вили «гільце» («різку») – прибране квітами і кольоровими стрічками деревце з вершка вишні, яблуні, сосни, яке символізувало щасливе подружнє життя.

     Відповідальним  перед весільним дійством було виготовлення короваю. Випікання весільного ритуального хліба доручалося майстриням-коровайницям («бгайницям»). Як правило, це були заміжні жінки. Коровай обплітали прикрасами з тіста. Випікали також «лежні» – великі довгасті хліби, які різали на другий день весілля. У коровай і лежні іноді запікали яйця, гроші. Гостям на весіллі під час «даровки», куснів короваю, вручали також «шишки», «верчі» – невеличкі хлібці чудернацьких форм. Їх ще називали «перепойцями», «голубцями», «полюбовниками». Роздавали також «дивні» коржі – коржі з діркою посередині. У придніпровських селах «дивнями» називали очеретини, обплетені тістом. Для матері молодої пекли «гребені», «праники», «чоботи». Для батька зять заготовляв зроблену з тіста «борону». Були такі майстрині, які «борону» випікали разом з «волами» і навіть «погоничем».

     «Як любляться серця, не потрібно попа і  вінця». Так колись і було. Церковне освячення шлюбу у давнину не мало законної чинності, лише згодом вінчання стало урочистим офіційним оформленням шлюбної угоди. І все ж, як і за давніх часів, так і пізніше, без весільної обрядовості ні молоді, ні їхні батьки та родичі, ні громада не уявляли собі шлюбу.

     Українське  весілля настільки розмаїте і  барвисте, що неможливо бодай побіжно  розповісти про всі його візерунки  та відтінки. До того ж, у різних регіонах воно відбувалося за досить специфічними і вигадливими сценаріями.

     Весільне  дійство неможливе було без  «поїзда» («почту») – ватаги весільних чинів, яким відводилась та чи інша роль і у церкві, і в батьківських домівках, і за весільним столом, де б його не влаштовували. Гурт нареченої представляли старша дружка, дружки, брати; до ватаги молодого входили старший боярин, бояри, світилки. Коли ж весілля було у розпалі, турботи весільних чинів могли брати на себе інші гості.

     «Просили  батько і мати, і  ми просимо вас  хоч на малий час  на хліб, сіль і на весілля до нас!» – з такими словами молоді (подекуди посередники – «звачі») ходили селом і особисто запрошували земляків на своє свято. У «запросинах» брали участь і весільні ватаги наречених. Вони часто збивалися в один «поїзд», а могли діяти окремо. Коли молодий зі своєю ватаго наближався до двору обранки, йому влаштовували «перейми» («перепини»). Гостей пропускали лише тоді, коли парубки, що стояли на варті молодої, одержували викуп. «Ворітним могоричем» називалось пригощання, яке «виборювали» місцеві хлопці. Не обходилось українське весілля і без настирливих «продавальників» – хлопчаків, що спочатку «захищали» дівчину від парубка, а потім «продавали» її.

     Остаточно вводив молодих у подружнє життя  і розлучав з батьківськими домівками  «посад» – ритуальне скріплення шлюбу і поріднення сімей. «Посадженими батьками» називалися хрещені батьки молодих – вони часто «заправляли» і «посадом», і весіллям. Прощання молодої з дівоцтвом і з батьківською хатою та її  теплом відбувалося під час обряду «покривання» – покриття голови очіпком і наміткою, що символізувало перехід молодої до заміжнього стану. «Розплетинами» називався ритуал розплітання коси. «Розчесав її косу до вінця», – так казали про хлопця, який прикрасив голову коханої весільним вінцем.

     Після «покривання» парубок (уже чоловік!) забирав до свого дому дівчину (вже  дружину!) разом із приданим («посагом»). «Весілля на воротах не повисне, а все на шиї», – жартували в народі. На шиях батьків молодої висіло її придане, на шиях батьків молодого і самого новоженця висів викуп – «віно», і вже на обох родинах – витрати на весілля. «Чужим пивом весілля не одбудеш – чиє гуляння, того і музика». Деякою мірою збитки родин компенсувалися під час весільного обдарування молодих, яке називалося «даровкою», «повницею», «перепитками» (подарунки вручали після випитої чарки).

     «Молодий  місяць не на всю  ніч, але його світла було достатньо, щоб  відбулося з’єднання  двох сердець, його тепла  вистачало, щоб зігріти  зернину нового життя». «Коморою» називався цикл обрядів шлюбної ночі і приєднання невістки до родини чоловіка. У низці цих обрядів у старовину виділялась «перезва» – демонстрація цнотливості нареченої. Після шлюбної ночі гостям виносилася сорочка молодої. Коли всі впевнювалися, що вона до цього була «правичкою», на воротах чи над хатою вивішувався червоний прапор – «малина» або «покраса» – червона запаска. Мати дівчини урочисто ставила на стіл «попадю» – пляшечку горілки-«настоянки» малинового кольору, закорковану пучечком калини і обв’язану червоною стрічкою. Після «праведної» веселухи з усіх боків сипалися тости на честь молодої дружини та її батьків.

     На  Чернігівщині щасливі родичі на честь  молодої «скакали сороку» – танцювали на лавках. Свекор же, що впевнився у цнотливості невістки, на радощах міг влаштувати «ночліг» – роздавав жонатим чоловікам сало, тріски, солому. Гості виходили на двір і смажили сало, намагаючись своє зберегти, а чуже з’їсти.

     «Перезва» започаткувала цілу низку після  весільних обрядів. Зранку у понеділок  з колишньої оселі молодої  до її нового житла приходили жінки-«снідальниці». Молода, в свою чергу, не могла знехтувати «гостиною» – відвіданням батьківської хати. Там же могли влаштовуватися і «сватини» – жіноча вечірка, куди запрошувалися й свахи. У молодого – своє після весілля. Через пару днів він кликав гостей на «пропій» – «запивав» своє господарство.

     Українське  весілля не можна уявити без жартівливих  і величальних пісень, бубнів, музики, танців, обрядових страв, ігор та розваг. На другий день після весілля батьків молодих могли повезти до колодязя, вигукуючи: «Не потрібні, потопимо!» На Катеринославщині цей день називався «пупками». Гості зносили з різних кінців села курей. З курячих пупків готували юшку, якою потім годували батьків молодих. За стіл звичайно сідали і гості. Хто-небудь обов’язково скаржився на смак їжі. Тоді починали «вішати кухарів». Ті обіцяли виправитися і платили гроші. Селом цього дня вешталися юрби гостей, переодягнених циганами. Під час «циганщини» багато жартували, співали, перепиняли перехожих і вимагали викуп, а потім їх же пригощали горілкою.

     Третій  день – «вареники». З ранку до вечора у «катразі» (великому наметі, напнутому спеціально для цієї урочистої події) товклися найзавзятіші весільні гуляки, закушуючи похмільні чарки варениками з картоплею і капустою.

     Подекуди  весілля справляли і довше. Так, на Буковині «сміїнами» називався четвертий день весілля, коли розважались і сміялись з такою ж наснагою, як і в перший. Родичі подружжя після весілля ставали «свояками». «Щоб свій свояка вгадувався здалека», десь через місяць після весілля у батьків молодої влаштовувалося збіговисько свояків, яке називалося «калачинами» (молодята дякували батькам, даруючи їм калачі).

     «…Гірка редька, та їдять, не золотом гаптоване  життя замужем, а  навперейми біжать». Лише цією колією може рухатися буття. Його кисло-солодкий смак для чоловіка і дружини – завжди згадка про мить, з якої все починалось.