Национальные и исторические мотивы в пйзаже С.И. Васильковской

     Станичнов О.О., студент 3 СЖ

     Керівник: Мархайчук Н.В., канд. мистец., доц. каф. Українознавства 
 

НАЦІОНАЛЬНІ ТА ІСТОРИЧНІ МОТИВИ

В ПЕЙЗАЖАХ С.І. ВАСИЛЬКІВСЬКОГО 

     Видатний  майстер пейзажу останніх десятиліть XIX- початку XX століття Сергій Іванович Васильківський був одним із небагатьох українських художників, які ще за життя зуміли досягти і визнання громадськості, й матеріального  успіху. І в XX столітті, коли переоцінка набутків минулого віддала належну шану одним його сучасникам, відкинула у напівзабуття творчість інших, він, випробуваний на міцність запальною критикою 1930-х років, лишався незмінно улюбленцем публіки і, зрештою, утвердився в мистецтвознавчій думці класиком образотворчого мистецтва України.

     До  Академії С.Васильківський дістався в  лютому 1876 року. З 1880 або з 1881 року С.Васильківський почав відвідувати клас пейзажу, де працював під керівництвом справжніх майстрів своєї справи професорів Клодта (1832-1902) та Орловського (1842-1914), основні художні та педагогічні принципи яких суттєво вплинули на формування його таланту.

     З молодим професором С.Васильківського  в роки навчання поєднували особисті дружні стосунки; Орловський охоче підтримував земляків, давав їм цінні вказівки щодо мистецтва й практичного життя, відстоював їхні інтереси в Раді Академії. Очевидно, навіть саме відчуття В.Орловським природи - насамперед природи півдня, привілля українських степів - ріднило цих двох художників. Мабуть, під впливом В.Орловського, якого все життя хвилювала проблема досконалої передачі сонячного світла, холодний тон академічних творів С.Васильківського пожвавлюється теплою яскравістю жовтувато-салатової зелені.  

     Навчання  С.Васильківського в Академії проходило  успішно: він отримав п'ять срібних, малу золоту («Ранок. Отара в степу», 1884) та велику золоту («По Дінцю», 1885) медалі. Основною темою для С.Васильківського вже в ці роки став український пейзаж, матеріал для якого він збирав щоліта на батьківщині. Академічні роботи С.Васильківського відзначалися ясним рисунком й доладно вибудованою композицією. У майбутньому художник навчився плавно вибудовувати безперервний степовий ландшафт від дуже наближеного до глядача першого плану, прикладом чого можуть бути «Козаки в степу». Цієї майстерності він набув, очевидно, вже у Франції, продовжуючи навчання під час пенсіонерського перебування за кордоном (з травня 1886 по травень 1888 року).

     В Парижі С.Васильківський отримав можливість поглибленого студіювання творів пейзажистів так званої барбізонської школи. Розроблена ними система передачі світлоповітряного простору вже давно цікавила російських майстрів.

     На  барбізонців С.Васильківського орієнтував не лише власний смак, але й Академія - за вказівкою її Ради він приступив до копіювання «Оранки в Ніверне» Боннер.

     У Парижі відбулася ще одна зустріч, яка  наклала відбиток на всю подальшу творчість С.Васильківського, - з Похитоновим (1850 -1923), ні на кого не схожим художником, майже самоуком, який самотужки подолав шлях від дилетантського захоплення малюванням до вершин професійної майстерності. У своєму становленні І. Похитонов також не оминув захоплення барбізонцями і навіть працював на пленері в улюблених ними місцях Фонтенбло.

     Від повернення з-за кордону вся творчість С.Васильківського пов'язана з Україною і постає перед нами єдиним цілісним масивом, в якому важко зорієнтуватись, і не так через однорідність творів за мотивами чи манерою виконання (насправді вони досить різноманітні), як через те, що складно пов'язати ці твори з відповідними їм етапами внутрішнього життя художника, які лишаються для нас усе ще маловідомими.

     Через оспіваний у кобзарських думах  степ С.Васильківський наблизився до історичної теми - єдиної на той час освоєної історичною наукою та художньою літературою - теми степової запорозької вольниці. Його знамениті «Козаки в степу», «Тривожні ознаки», «Дума про козака Голоту» створили в українському образотворчому мистецтві типовий образ, до якого зверталися згодом і М. Дерегус, і М.Кривенко. Якщо не рахувати нечисленних батальних сцен, створених не без впливу М. Самокиша, як-от динамічний малюнок «Бій запорожців з татарами» (1892), важко провести в степових епосах С.Васильківського часову грань між козацьким і чумацьким, між сучасним і минулим. «Чумацький Ромоданівський шлях» - варіант композиції, створеної для розписів Полтавського земства - перебуває десь на межі історичного й побутового живопису, та й сьогодення «Козацької левади» (1893) тяжіє до минулих днів.

     Погляд  на природу степів як на арену колишньої  кривавої слави зумовлює появу драматичних  образів навіть в, очевидно, етюдних, а проте вичерпно завершених, роботах  «Степова річка» та «Воронець в цвіту» (обидві створені на початку 1900-х образ пурпурового воронцю використаний у картині «Тривожні ознаки»). Картину «Воронець в цвіту» написано з великим темпераментом, що не заважає їй мати чітко продумані композицію та розподіл кольорів. Її виконано на фанері без грунту, і жовтий природний колір дошки, просвічуючи крізь не щільно покладені мазки, утворює тон, що не лише об'єднує весь степовий простір, але й створює враження текучого полиску на траві, гнаній вітром. Жовтуватий відтінок низьких хмар сприймається як відблиск від поверхні степу - цей прийом психологічно посилює характерну для С.Васильківського конструкцію простору, який стрімко звужується по вертикалі до віддаленої лінії горизонту, що ніби зримо замикає дві паралельні площини - небо і землю. У «замку» між степом і небом пагорб кольору воронцю, обіч нього - два сяючі проблиски чистого неба, два прориви у далечінь, що підсилюють враження руху трави до обрію: схоже, ніби трави омивають пагорб подібно до морських хвиль. Точний розрахунок майстра за видимим бентежним сум'яттям образу промовисто свідчить про належність твору до скарбниці класичного мистецтва, каліграфія просвітів у хмарах надає йому останній штрих орнаментальної завершеності, в якій вже відчувається ледь вловимий присмак модерну.

     Закономірно, що при властивому С.Васильківському ставленні до природи, до його пейзажів проникають деталі, сповнені символічного значення. Спершу ніяк не заперечуючи реалістичності зображення, з часом вони послужили своєрідним містком до майже відверто символістичних образів, втілених в формах, близьких до мистецтва модерну. Еволюцію, хоча і не послідовну, С.Васильківського у цьому напрямку, можна простежити хоча б на тому, як змінюється в його творах трактування неба.

     У С.Васильківського є кілька улюблених сюжетів, до яких він неодноразово звертається протягом життя - наприклад, полювання, зображенням сцен якого він захопився в часи дружби з Шохитоновим. Простежуються в його творчості й постійні теми, що часом вплітаються як додаткові до творів із соціальною проблематикою, а іноді виступають і самостійно. Одна з них - тема самотності, що вирішується С.Васильківським у різноманітних - радісному, споглядальному, скорботному - настроях. Одинокий рибалка, мисливець, бурлака чи вугляр - частий гість його пейзажів. В чудесній елегійно-сумній мініатюрі «Осінній вечір» в темі самотності бринить нотка щему, яка виникає остільки, оскільки ми відчуваємо у витонченій красі рисунку гілок та золотаво-сірій гармонії барв подих холоду, що сковує тіло. Цікаво стежити за поєднанням у різних варіаціях улюблених сюжетів і тем художника. У дуже живописній, надзвичайно багатій кольорами, тонко виписаній, вишуканій за технікою виконання й ефектній за освітленням - золотавий промінь сонця, проникаючи крізь хмари, запалює барви осіннього ландшафту - роботі «Полювання на качок. Харківщина» самотність мисливців трактується позитивно - як можливість безперешкодної насолоди природою, тишею, власним буттям. Тема самоти на лоні природи тут присутня як складова вищезгаданої «екологічної» теми гармонійного існування людини в її природному оточенні. В тьмяній, узагальнено написаній мініатюрі «Полювання на качок» з її низьким важким небом, забарвленим безрадісною загравою заходу сонця, замість співпереживання ліричному героєві у його миттєвому емоційному стані, нас опановує настрій майже епічної відстороненості. Самота людини постає перед нами як даність. Мимоволі виникає бажання шукати розгадки твору в загадці особистого життя художника, що лишався весь вік одиноким, спізнавши, напевне, і радість і гіркоту самотності.

     Цікаво  простежити, як від зображення конкретних споруд у цілком конкретному пейзажі  С.Васильківський переходить до використання цього добре простудійованого мотиву як приводу для напружено-драматичних фантазій, розіграних у гамі кольорів, що мають посилене емоційне навантаження. Крихітний, але широко написаний «Вітряк» з його густим, важким небом належить саме до таких фантастичних творів. Насичений сизо-буряковий колір хмар укотре змушує пригадати заграви Ш. Добіньї, медитації К. Костанді та неймовірні експерименти А.Куїнджі. Те, що «полум'яні екзерсиси» С.Васильківського часто виконувались абстраговано від натури, доводить факт використання ним мотивів із старих альбомних рисунків - так, для роботи «Над ставком. Захід сонця» (1910) з Сумського музею використано ранній малюнок «Пейзаж. Косачі» (1885).

     Крім  варіацій одного мотиву з метою якнайповнішого використання закладених у ньому  художніх можливостей, в творчості  С.Васильківського знаходимо повтори  іншого характеру. В музейних і приватних збірках є чимало творів, що фактично дублюють один одного. Виконані вони здебільшого не на дорогому дереві, а на дешевій фанері, й автором були призначені, очевидно, для продажу. Зрідка у таких самоповтореннях художника полишає творчий дух, що призводить до появи вторинних малоцікавих творів, проте загалом С.Васильківський залишається в них високого рівня майстром. Пейзаж «Ввечері в степу. Отара овець» експлуатує один із найулюбленіших - ще із студентських часів - сюжетів С.Васильківського; можливо, гурт овець написаний тут дещо недбало, але барви вечірнього неба справляють незабутнє враження. Один і той самий сільський вид з крайньою хатою, що має високу стріху, С.Васильківський використовує в кількох дуже гарних зимових пейзажах. Виконаний на дереві «Зимовий пейзаж» із збірки НХМУ цікавий своєю вигладженою фактурою і настроєм і є, попри існування варіацій, цілком самостійним і цінним мистецьким твором. Одні й ті самі хата та подвір'я, і навіть освітлення й пора року зображено в картині «Коло хати. На попівському подвір'ї» з Харківського музею і в роботі «Хата в селі Гнилиця» зібрання НХМУ; картини різняться лише зображеними групками селян. Твір нашої колекції - безумовно комерційного призначення, написано його без особливої технічної вигадливості, лише у виконанні крон застосовано скромний декоративний ефект рельєфу, але правдивий колорит ранньої весни і особливо письмо стовбурів дозволяє йому лишатися непоганим зразком пленерного живопису. До такого ж типу творів належить і вище згадуваний «Партеніт. Південний берег Криму», проте написаний він набагато складніше і тонше (в небі застосовано навіть прийом багатошарового письма), на фанері більш високої якості, та й сам мотив відзначається більшою вишуканістю.

     З аналізу спадщини С.Васильківського  поступово вимальовується різноманітність  художніх рішень та сталість образів, які панують в його мистецтві. Окреслимо, наскільки це можливо, оточення та буденне життя художника у місті, далекому від центрів інтенсивних мистецьких пошуків.

     Роль  Сергія Васильківського в українському живописі колосальна. Він не лише відкрив тему героїзованого, насиченого історичними та фольклорними асоціаціями степу, не лише ввів до образотворчого мистецтва України знакові теми козацтва й чумацтва. Він створив безконечно правдивий і разом з тим ідеально прекрасний образ національного пейзажу, який для багатьох поколінь глядачів залишається взірцевим. Образами, знайденими в історично-пейзажних творах, він є попередником і, може, родоначальником романтичної героїки українського історичного жанру XX століття.