Міжкультурна та міжконфесійна взаємодія як умова формування української багатокультурної нації

Pеферат

на тему:

«Міжкультурна та міжконфесійна взаємодія як умова формування української багатокультурної нації»

            Київ – 2011

План:

1.                   Вступ

2.                   Міжкультурна взаємодія

3.                   Національно-культурні товариства

4.                   Міжконфесійна взаємодія

5.                   Висновок

6.                   Список використаної літератури та джерел

1. Вступ

Міжкультурні взаємодії не можуть відбуватися інакше, ніж через взаємодії індивідуальних світоглядів. Взаємодія культур - це взаємообумовлений, двосторонній процес, тобто зміни стану, змісту, отже, і функцій однієї культури в результаті впливу інший обов'язково повинні супроводжуватися змінами в іншій культурі. Іншими словами, взаємодія має двосторонній характер. Звідси випливає, що форму зв'язку історичного минулого національних культур із сучасним станом культури не зовсім вірно вважати взаємодією, тому що в наявності тільки односторонній зв'язок, так як сьогодення не впливає на минуле. Можна вважати, що категорія "взаємодія" по вертикалі неправомірна. Правильніше було б називати це явище наступністю. Однак це не означає, що культурна спадщина не бере участі в процесі національно-культурної взаємодії. Духовна спадщина кожного народу в переосмислено або у своєму початковій якості включено в актуальний, сучасний стан культури нації. Саме від ступеня включеності в сучасні духовні процеси залежить ступінь участі цінностей минулого в процесі національно-культурних взаємодій.

Особливість української моделі міжконфесійних відносин в її поліконфесійності мультикультиралізмі. Хоча велика частина релігійної мережі складають християнські організації, для побудови гарних міжконфесійних відносин потрібно рахуватись і з іншими нехристиянськими спільнотами, тим більше, що в окремих регіонах вони відіграють вагому роль.

2. Міжкультурна взаємодія

Міжкультурна взаємодія є способом розвитку культури, засобом здійснення комунікативних зв'язків. Під її впливом відбуваються динамічні зміни в сфері культурної діяльності двох взаємодіючих культур, з'являються нові елементи культури і нові форми культурної активності, коректуються ціннісні орієнтири, моделі поведінки,  картина світу, спосіб життя.

Вітчизняні і зарубіжні дослідники (А. Перотті, Л.П. Пуховська, С.О. Черепанова та інші) відзначають посилення міжнародної складової розвитку окремих елементів освіти  – національних та регіональних освітніх систем. Це не означає втрату ними своєї самобутності. Мова йде про те, що в процесі міжкультурної взаємодії відбувається формування нового міжнародного освітнього середовища, де в найбільш ефективних формах могли б

реалізовуватися національні інтереси діючих у ній учасників і здійснюватися спільні пошуки вирішення проблем, що мають життєво важливе значення для людської цивілізації в цілому.

Що стосується цілей цих процесів, то вчені виділяють цілі двох рівнів:

                   глобальні  – сприяння через поглиблення співробітництва в сфері освіти загальному соціально-економічному прогресу і стійкому розвитку світового співтовариства, ослабленню тиску глобальних проблем і зміцненню взаєморозуміння між народами;

                   внутрісистемні (власне освітні) – об'єднання потенціалів національних освітніх систем для розв'язання завдань, що виходять за рамки можливостей окремої країни і пов'язані з ліквідацією неграмотності всіх рівнів, нерівності в можливостях доступу до якісної освіти, з використанням новітніх технологій виховання  собистості, що не тільки усвідомлює свою національну і культурну ідентичність, але й сприймає світ у всій його цілісності і взаємозалежності, що приймає особисту відповідальність за його долю і готова конструктивно діяти для його збереження і розвитку. 

Всі нововведення, які етнос може почерпнути в результаті міжкультурних контактів, проходять як би через сито "цензури". Це не означає, що вони відкидаються, культурна традиція - річ дуже гнучка і рухлива. Але вона задає певну логіку запозичення. Тут має бути поставлено питання співвідношенні запозичених інокультурних рис і функціонального внутрішньоетнічного конфлікту. Характер останнього стабільним протягом всього життя етносу. Будь культурна риса може поступатися місцем іншій, запозиченої з іншої культури, тільки в тому випадку, якщо вона не є суттєвою частиною функціонального внутрішньоетнічного конфлікту.

При міжкультурній взаємодії можуть сприйматися лише ті культурні риси, які прийнятні з точки зору функціонального внутрішньоетнічних конфлікту народареціпіента, хоча б у вигляді певної корекції й переосмислення. Будь-які культурні риси, які могли б викликати дисфункцію функціонального внутрішньоетнічних конфлікту даною культурою відкидаються, якщо, звичайно, мова не йде про загальну кризу культури. Всі ті елементи культури, які були значущими для нормальної реалізації функціонально внутрішньоетнічних конфлікту, не піддаються зовнішньому впливу і не можуть бути заміщені схожими елементами іншої культури - якщо, звичайно, мова не йде про повне зруйнування культури.

Однак руйнування етнічної культури починається не з руйнування адаптаційннодіяльнісних моделей (які несвідомі), а з відмови від етнічної теми, на базі якої функціонують різні культурні інтерпретації, що мають значення для реалізації функціонального внутрішньоетнічних конфлікту. В останньому випадку адаптаційнодіяльнісні моделі виявляються як би підвішеними в повітрі. Якщо одна культурна тема адекватно заміщається іншою, запозиченою, то зламу адаптаційннодіяльнісних моделей не відбувається. Вони можуть реалізовуватися на матеріалі різних культурних тем. Але вихолощення культурної теми або її опрощення веде для етнічної культури в цілому до серйозних наслідків.

Посилення міжкультурної взаємодії етносів – прикметна ознака сучасної доби. Проте не слід забувати, що ця тенденція за різних соціальних умов може проявлятися по-різному: стати джерелом загострення етнокультурних суперечностей або, навпаки, яскравим проявом однієї з об‘єктивних закономірностей – зближення етнічних культур.

В Україні посилення міжкультурної взаємодії етносів є одним із ключових чинників громадянського миру та консолідації нації. Виходячи з цього, держава взяла курс на побудову багатокультурного суспільства, національна ідентичність членів якого формується на засадах територіального патріотизму та етнічного плюралізму. Відтак принцип рівності прав та свобод громадян, незалежно від їхнього національного (етнічного) походження, раси, віросповідання, мови, було покладено в основу етнонаціональної політики. А філософською парадигмою її змісту, за визначенням В.Трощинського та А. Шевченка, стали міжнаціональна злагода й етнічне розмаїття.

3. Національно-культурні товариства

Особливе місце у забезпеченні міжкультурної взаємодії, розгортанні діалогу між етносами посідають громадські організації, і, насамперед, національно-культурні товариства. Адже, виконуючи роль соціальних посередників між групами виразників різних інтересів і урядовими структурами, між громадянським суспільством і державою, вони спрямовують свою діяльність «на розвиток міжнаціональних відносин, відродження і розвиток національних культур, задоволення духовних запитів іноетнічного населення».

Дослідженню діяльності національно-культурних товариств, їх ролі у державотворчому процесі присвячені наукові розвідки В. Євтуха, Н. Ішуніної, А. Леонової, Г. Лозко, В. Наулка, О. Рафальського та інших [3]. У цьому контексті варто виокремити статті, повідомлення, огляди чільних представників національно-культурних товариств про роботу їх організацій задля розвитку самобутності етноспільнот. Це публікації С. Давиди, В. Єрмолової, І. Левітаса, О. Свистунова, О. Фельдмана та інших.

              Процес організаційного оформлення національно-культурних товариств розпочався в Україні наприкінці 80-х років ХХ століття в умовах перебудови і гласності. Вони функціонували спочатку на базі українських товариств дружби і культурних зв‘язків із закордонням, використовуючи їх приміщення і кошти. Але на противагу таким офіційним товариствам, що перебували під контролем компартійних структур, почали засновуватися альтернативні об‘єднання, на чолі яких постали представники творчої інтелігенції, учасники правозахисного руху, окремі дисиденти і навіть господарники. Ареною етнополітичних рухів та національно-культурних товариств стали, насамперед, міста Київ, Львів, Донецьк, Одеса, Дніпропетровськ, Ужгород, Сімферополь.

Головною метою створюваних об‘єднань було: розвиток гармонійних міжетнічних відносин, згуртування представників національних меншин навколо спільних етнічних інтересів, національна ідентифікація на основі рідної мови, історичної пам‘яті, традицій і культури.

Кількість національно-культурних організацій особливо швидко зростала на початку 90-х років. Якщо восени 1990 року в Україні нараховувалося 84 таких об‘єднання, то наприкінці 1994 року їх було вже 237 [6]. Нині, за даними Державного комітету України у справах національностей та міграції, діє понад 785 громадських організацій національних меншин, 32 з яких є загальнодержавними, решта – регіональними.

З метою об‘єднання зусиль та координації дій окремих національно-культурних громадських організацій для спільної реалізації, задоволення й захисту законних соціальних і національно-культурних інтересів, прав і свобод громадян, а також забезпечення міжкультурної взаємодії та міжетнічного діалогу й миру у листопаді 1999 року було створено Асоціацію національно-культурних об‘єднань України. Тоді до її складу увійшла 21 організація. Нині їх 35. Діяльність Асоціації, за визначенням її президента О. Фельдмана, є "наочним підтвердженням давньої мудрості: у єдності наша сила”. Спираючись на вартісні цінності та пріоритети культури міжетнічного спілкування, об‘єднання проводить велику суспільно-політичну та культурно-просвітницьку роботу. Прикладами такої діяльності можна назвати розробку пропозицій до проектів законів "Про національні меншини в Україні”, "Про Концепцію державної етнонаціональної політики України”, "Про реабілітацію та забезпечення прав осіб з числа національних меншин, що зазнали репресій та були депортовані з території України”, а також інших державних документів.

Асоціація підтримує постійні зв‘язки з посольствами держав, які є історичною батьківщиною окремих етнічних спільнот України. За її сприяння щороку проводяться фестивалі та дні національних культур, створюються художні колективи національних об‘єднань. Зокрема, відроджено єврейський театр, утворено 7 загальноосвітніх та недільних шкіл при азербайджанському, вірменському, єврейському, німецькому, польському, корейському і татарському товариствах, засновано газету національних меншин України – "Моя Родина”. 30 – 31 березня 2000 року об‘єднання провело науково-практичний семінар, присвячений аналізу особливостей міжетнічних відносин і реалізації прав національних меншин в умовах великих міст. 28 березня 2001 року разом з Інститутом політичних і етнонаціональних досліджень НАН України та Радою представників громадських організацій національних меншин при Президентові України організовано Всеукраїнську науково-практичну конференцію "Національно-культурне відродження і державотворчий процес в Україні: надбання та перспективи”. Аналіз діяльності Асоціації національно-культурних об‘єднань України дозволяє зробити висновок, що вся її робота спрямована на збереження і зміцнення міжетнічної злагоди, реалізації прав та інтересів представників різних етнічних груп, які живуть в Україні.

Для об‘єднання зусиль найбільших представницьких всеукраїнських та регіональних національних товариств з метою розв‘язання спільних проблем, утвердження норм і цінностей міжетнічного спілкування в лютому 2000 року було утворено Всеукраїнський союз громадських організацій "Міжнаціональний форум України”. Керівником його обрано О. Свистунова. До складу Форуму увійшло понад 100 національно-культурних організацій.

Найчисленнішою національною меншиною в Україні є росіяни (за даними перепису 2001 року – 8,334 мільйона чоловік). Позбавлені за радянських часів особливих турбот щодо ведення національно-культурного життя, яке фактично збігалося з життям державним, представники російського етносу України на рубежі 80 – 90-х pоків поступово почали усвідомлювати необхідність творення власних форм участі в національно-культурному та громадсько-політичному житті України. Виникло кілька десятків організацій росіян. Серед них такі, наприклад, як товариство російської культури імені О. Пушкіна – перша організація російської діаспори в Україні була започаткована у Львові 1988 р.; Українське товариство російської культури "Русь”, було зареєстровано Мінюстом України 1992 року, хоча фактично діяло з 1990 року (на сьогодні має кілька десятків обласних, міських та регіональних центрів); міжобласне культурно-просвітницьке товариство "Русское собрание”, створене 1992 року творчою інтелігенцією Києва; Пушкінське товариство, засноване в грудні 1990 року на республіканській установчій конференції. Складовими їх діяльності є лояльне ставлення до країни, в якій вони живуть, та наполеглива праця, спрямована на формування позитивного іміджу росіян України, забезпечення й пропаганда російської мови та культури, і, головне, формування культури міжетнічного спілкування, налагодження дружніх стосунків між представниками різних етносів. Показовим у цьому плані є проведення науково-практичних конференцій та "круглих столів”, а саме: "Російська культура в контексті соціально-історичних реалій України”, "Київська школа російської поезії”, "Діалог української і російської культур як фактор міжнародної злагоди в Україні” (1998 рік), Міжнародного наукового симпозіуму "Українсько-російські стосунки в контексті європейського співробітництва” (жовтень 1998 року) та інші.

Важливою, з точки зору формування посилення міжетнічної взаємодії, є співпраця російських товариств з іншими національно-культурними об‘єднаннями. Так, у дні святкування єврейської культури товариство "Русь” організувало концерт "Єврейська нота в російській культурі”, було проведено вечір російсько-єврейської дружби.

Однією з головних вимог російського руху залишається прагнення надати російській мові статусу державної. Це випливає з того, що наприкінці 80-х – на початку 90-х років українську мову назвали своєю рідною лише 1,6 % росіян України, а володіли нею вільно тільки 32,8 %. Нині цей показник значно збільшився. І велику роль у цьому відіграє діяльність національно-культурних товариств з формування культури міжетнічного спілкування, яка сприяє лояльнішому ставленню до української держави. Адже за більш ніж десятирічне незалежне існування Україна довела, що жодної загрози для російської етноспільноти стосовно „розмивання” її національної ідентичності не існує. Та й самі етнічні росіяни тривоги з цього приводу не висловлюють.