Мистецтво тернопільщини

  1944 р. було спалено дерев‘яну монастирську церкву, знищено через два роки монастир, а в 1960 р. – каплицю. Джерело обгородили колючим дротом. Ставили міліцейські заслони у відпустові дні. Та прочани все рівно йшли сюди, підпільні богослужіння проводились в лісах та хатах.

  Про ікону кілька слів: вона – одна з найдавніших в Україні (13 ст.), була кілька разів перемальована. У 1921 р. художник Петро Холодний її рестарував та зробив нову копію. Одну з них 1944 р. перевезли до Львова, іншу місцева жителька Юлія Монастирська переховувала до 1980 р. на горищі. Львівські реставратори повернули образу первісний вигляд. Ікону короновано 1867 р.

  А тепер – про новозбудований храмовий комплекс, який радує око вже за кілька км. до самого села. Тернопільському архітектору Михайлові Нетриб’яку у співавторстві з Анатолієм Водоп‘яном та Ігорем Гебурою вдалося поєднати можливості архітектурних символів із ритмомелодією місцевого ландшафту.

Збараж

  Райцентр поблизу Тернополя (а точніше - в 24 км на північний схід від обласного центру). Це місто вперше згадується в літописах під 1211 роком, але задовго до цього місто на р. Гнізна було одним з найбільш укріплених удільних центрів Галицько-Волинського князівства.

  Відомо, що в 13 ст. місто належало польському королю Лешку Білому (до 1219 р.)

  Коли під стіни міста 1474 року підійшла татарська орда, захисники Збаража згоріли разом з фортецею - але не підкорилися. За це татари знищили замок, розібрали по камінчику навіть мури. Ще раз зруйнували татари місто в 1598 р. З 1636 р. Збараж належить до магнатів Вишнівецьких- так як колишній власник міста, пан Збаразький не мав ні дітей, ні спадкоємців.

  Більшості назва Збараж зараз асоціюється з “Вогнем і мечем” Сенкевича - та Гоффмана - адже саме тут відбувалися важливі події козацької визвольної війни середини 17 ст.: в 1649 р. війська Хмельницького осадили сильний польський гарнізон в Збаражі. На допомогу осадженим вийшла добірна армія, керована самим королем Яном ІІ Казимиром. Гетьман заатакував поляків під Зборовом і мало не взяв короля у полон. На заваді ставсоюзник Хмельницького кримський хан Іслам-Гірей, що пригрозив, що перейде на бік Яна Казимира, якщо бойові дії не будуть припинені.

  Ця твердиня знаходиться трохи осторонь від центру міста, в парку, на так званій Замковій горі.

  Замок було споруджено в 1626-1631 рр. за проектом італійського архітектора Вінченцо Скамоцці (зображення його можна побачити в музеї).

1675 року замок захопили та спалили турки, після чого його відбудував Дмитро Вишневецький.

  Замок квадратний у плані, оточений був з усіх боків болотами. Укріплення замку, які відображали найновіші досягнення європейського фортифікаційного мистецтва, складались з казематових валів з ескарпами, чотирьох бастіонів і рову, який оточував весь замок.

  На місці палацу - прямокутного в плані - раніше було внутрішнє подвір‘я. Палац двоповерховий, з характерними для ренесансу формами. Головний вхід до будівлі підкреслюється балконом на кам‘яних консолях. Фасади казематів також виконані в ренесансних формах.

  Величний костел - головна архітектурна домінанта міста, яка проглядається практично з усіх його точок.

  Бернардини з’явилися в Збаражі в 1627 р. на запрошення князя Єжи Збаразького, каштеляна краковського.Він збудував для них дерев’яний монастир та розпочав будівництво мурованих костьолу та кляштору. Його справу продовжив князь Януш Корибут Вишнівецький з дружиною Євгенією. В 1637 р. княгиня Вишнівецька пдписала акт засновання монастиря. За часів козацьких воєн монастир вцілів, хоча й сильно постраждав. В 1675 р. турки спалили костел та вбили троїх ченців. Лише в 1723 р. з допомогою Юзефа та Станіслава Потоцьких в Збаражі було зведено величний костел, який зберігся дотепер.

  Монастир було збудовано майже одночасно з замком, але зберігся комплекс в дещо іншому вигляді. 1755 року його було реконструйовано в ренесансно-барочному стилі.

  Дзвіниця (1746-1755, архіт. Йоган Ганц) є складовою комплексу монастиря бернардинів. Розміщена на північ від костьолу, прилягає до оборонних мурів. Мурована з каменю та цегли, прямокутна в плані, двоярусна, фасади тиньковані, членовані лопатками і розділені карнизами.

  На відміну від костелу, дзвіниця не була ушкоджена під час пожежі 1788 р., а тому зберегла свої первісні барокові форми. Бернардини повернулися в місто в 1990 р.

  Недалеко від костелу розташована цікава в архітектурному плані церква Успіння.

Золотий Потік

  Невелике містечко на півдні Тернопільської області. Замок в Золотому Потоці збудований був Стефаном Потоцьким, воєводою Брацлавським (близько 1568-1631) на початку 17 ст.

  Цей магнат також заснував і саме місто (за твердженням польських істориків) навколо замку і зробив його головною садибою роду Потоцьких, де й жив частенько з своєю дружиною Марією Могилянкою. До речі, замок звів Потоцький не зі своєї волі, а за наказом польського короля Сігізмунда ІІІ, який надав містечку у 1601 році магдебурзьке право. А раз місто має самоуправління, то нехай і боронить своїх мешканців та приїжджих купців за високими міцними стінами.

  1676 р. замок вщент спалили турецькі посіпаки паші Ібрагіма Шейтана, захопивши перед тим Бучач. Потоцькі, в чиїх руках фортеця залишалася до середини XVIII ст., відбудували твердиню. В більш-менш пристойному стані протрималась фортеця аж до початку ХІХ століття.

  За першим поділом Польщі в 1772 р. Золотий Потік відійшов до Австрії. Близько 1840 р. тодішні власники замку, Ольшевські, перебудували палац за проектом італійського архітектора, при чому зруйнували частину мурів, безжально повидиравши всі білокам'яні деталі оформлення споруди (балюстради, барокові обрамування вікон, дверей та ватранів). Подвір'я засаджують липами, там же встановлюють кілька скульптур. Дотепер на замчищу під ногами можна знайти барельєфний портрет Адама Міцкевича .

  Пожежа 1935 року знищила палац на території замку. Сам замок порівняно непогано зберігся, якщо не згадувати про те, що немає вже західної башти та деяких частин замкових стін.

  Існує 2 легенди, як пояснюють назву міста. Колись, нібито, містечко називалось Загайпілля. Раз татари напали на місцевий замочок, де сховались всі жителі, але вирішили його не штурмувати, а взяти облогою. Через 2 тижні в обложених закінчилась вода, вони почали шукати "жилу" на території подвір'я. Але не змогли знайти. І тоді хтось старий і мудрий сказав, що воду знайде лише юнак, який народився на Івана Купали (Купала - володар водних багатств), та який ще не цілований. Такого знайшли, він-то й знайшов водну жилу. Татари нічого не змогли вдіяти своєю облогою, пішли в інше місце за пригодами . З того часу назвали Загайпілля Золотим Потоком.

  Інша легенда твердить, що татари обложили замок, але не наважились його штурмувати. I тут знайшовся якийсь пройдисвіт, який розказав татарам про підземний хід. Всього за 100 золотих. Татари вдерлися в замок, всіх вирізали, а тоді подякували стукачу: розплавлені 100 золотих влили йому в горло. З того часу містечко назвали Золотий Потік ."

Кременець

  Місто лежить посеред Кременецьких гір. Природа тут просто чудова. Схили гір укриті старим густим лісом, з вершин їх відкриваються неповторні пейзажі. Перше, на що ви звернете увагу при під‘їзді до Кременця, - це стрімка Замкова гора з руїнами фортеці, що здійнялася над рівнем моря на 397 метрів. Саме місто наче заховалося в природньому каньоні річки Ікви, біля якої височіють гори Хрестова, Воловиця, Куличівка, Дівочі скелі, Черча.

  Назва міста походить від слова “кремінь” – мінералу, якого бгато в Кременецьких горах.

  За переказами, в давнину правив тут князь, у якого була вродлива дочка Ірва. На край дулібів напали кочівники-авари і облягли городище. Аварський ватажок відправив послів з вимогою віддати Ірву за нього заміж.

- У слов‘ян жінки самі вибирають  собі наречених, - відповів князь  і покликав доньку.

  Аварські свати піднесли Ірві шовкову хустку. Та дівчина розірвала її навпіл і сказала:

- Коли ця хустка стане цілою,  тоді я буду дружиною чужинця. Розлючений вождь зайд наказав здобути місто, а Ірву силоміць привести до нього. Хоробро бились дуліби, та сили були нерівними – і всі захистники загинули. Тоді Ірва вихопила меч з рук убитого батька і продовжувала бій. Оточена ворогами з усіх боків, вона наважилася кинутися з високої скелі на гостре каміння. Померла, та не далася чужинцям. З її очей потекли сльози, утворивши річку Ірву.

  Після утворення в 9 ст. Київської держави Кременець ввійшов до її складу. За Шимоном Окольським, перша згадка про місто відноситься до 1073 р., та відомості ці не підтвержені даними літописів. У 1199 р. галицька та волинська землі об‘єднуються в одне князівство. Коли в 1226 р. під місто прийшли угри, руські війська вщент розбили їх, а король Андрій, як стверджує Іпатіївський літопис, “смятясь умом і поиде із землі борзо”.

  1255 р. під Кременцем війська Данила Галицького розбили татарські загони Куремси. Через 6 років, за умовами миру з ханом Бурундаєм, фортецю в Кременці довелося знищити. Лише в кінці 13 ст., за часів правління Мстислава Даниловича, укріплення було відбудоване.

  У середньовіччя Кременець рахувався одним з найбільших міст Волині. В 16 ст. тут мешкало понад 6 тис. людей. Розвивалися різні ремесла, торгівля. на близькій річці Іква було збудовано кілька млинів.

  1536 р. Сігізмунд І подарував Кременець і околиці своїй дружині Боні Сфорці. Вона укріпила замок, який мав високі стіни, 3 вежі, казарми, господарські споруди, порохівні, гармати та іншу зброю.

  Управляючи краєм через своїх старост, Бона запровадила систему грошових і натуральних податків. Від’їжджаючи в Італію по смерті чоловіка, вона вивезла з міста 70 возів різного добра. Згодом навіть іспанський король позичав у неї гроші.

  Розказують, що ніби-то, Бона як і найвідоміша жінка-вампір Лізонька Баторі, прагнула вічної юності - й тому купалась в людській крові. В одній з башт Кременецького замку була замість перекриття на одному з рівнів (можливо, підвал) решітка з гострими голками. Бона стояла під цим "ситом", а зверху на голки кидали дівчину. Так було вбито більше 300 молодих дівчат…

 У вересні 1648 р. Максим Кривоніс підійшов з військом до Кременця і обложив замок. Півтора місяця тривали запеклі бої, нарешті, в жовтні фортецю було здобуто і зруйновано. З того часу твердиня вже не відбудовувалася.

Основні види мистецтва Тернопільщини:

  Багатоманітність  видів мистецтва дає можливість естетично освоювати світ у всій його складності і багатстві. Нема головних і другорядних видів мистецтва, кожний з них має свої особливості та переваги. Зупинимось на короткій характеристиці деяких з них.

  Література. Назва походить від латинського слова "буква". 
Література - це вид мистецтва, який естетично освоює світ у художньому слові. 
Література має унікальні пізнавальні можливості, адже за допомогою слова дійсність досліджується комплексно, у всій багатогранності - не тільки чуттєво, але й через умовивід. Слово - ось матеріал літературного образу. Образність в самій основі мови, яка створюється людьми, вбирає їх досвід і стає формою мислення. В процесі формування усного мовлення відбувалося перенесення подібних рис від явища до явища, збагачення асоціативними переходами. Це і стало основою здатності до художнього відображення дійсності у слові. Гегель назвав слово найпластичнішим матеріалом, який безпосередньо належить Духу.

  У доісторичні часи література існувала лише в усному вигляді. При виникненні писемності починається новий етап розвитку літератури, хоча фольклор не втрачає свого значення як основа літератури і по сьогодні. 
Література існує у трьох видах художнього тексту: епос (дослівно - розповідь), лірика (дослівно - те, що виконується під ліру), драма (дослівно - дія). Відрізняється один різновид від іншого способом формування художнього образу. Наприклад, драма об'єднує твори, що призначені для виконання на сцені, її жанрові підрозділи: трагедія, комедія, Ядрами, мелодрама, фарс. Лірика ж найчастіше безсюжетна, вирізняється високою емоційністю, суб'єктивністю, насиченістю художнього образу. Призначення епосу - викласти поступову оповідь про ряд подій. В письмовій літературі епічними жанрами вважаються роман, повість, новела, доповідання, нарис. Характеристика кожного з названих жанрів теж вимагає уточнень. Так, наприклад, історичні перекази давнини склали основу для середньовічних рицарського та комічного роману, а потім розвинулись у побутовий, історичний, пригодницький, любовний та інші романи.