Корифеї українського театру

Граючи покривджених і зганьблених, Марія Заньковецька розкривала душу жінки з народу, бачила в ній страдницю. В. Василько писав: "Я не пригадую бездумних образів у Заньковецької. Думка завжди була властива їм. Яка саме думка —висока чи низька — це інша справа..."

М. Заньковецька блискуче зіграла центральні ролі в "Назарі Стодолі" Т. Шевченка, в "Безталанній", "Не судилось", "Лимерівні", однак  найбільше любила образ Олени  з драми М. Кропивницького "Глитай, або ж Павук" і грала цю роль настільки правдиво, що глядачі сльозами вмивалися: "Терпне тіло і стискає дихання, коли Олена Заньковецька, мов несамовита, вбігає на сцену. Очі її повні жаху. З невимовним одчаєм, якимсь зойком, і вириваються у неї слова: "Мамо, мамо, рятуйте!... зрадив, зрадив, милий!.."

Чудово входила  вона й в образ Наталі з "Лимерівни" Панаса Мирного: "Вираз почуття  у Заньковецької був настільки  яскравий, що вплив його підкоряв не тільки глядача, а й партнерів. Згадується четверта дія п'єси "Лимерівна". Наталя співає пісню "Ой пила, пила та Лимериха на меду та пропила свою дочку молоду". Потім у гніві і сльозах вона звертається до свого хрещеного: "А батенько хрещений до-по-ма-гав..." при цих словах Наталя Заньковецька дивилась на нього з таким полум'ям гніву в очах, що ні один з акторів, які грали хрещеного батька, буквально не витримував її погляду і опускав очі..."

Під час гастролей  у Москві Заньковецьку побачив К.Станіславський і дав її грі найвищу оцінку: "Талант винятковий, свій, національний. Я сказав би —істинно народний".

Лев Толстой, захоплений грою артистки, просив її подарувати хустку з плечей. Свій подарунок він вручив із написом: "Безсмертній — від смертного".

У комедійних ролях  М. Заньковецька підкорювала зал  гумором, жвавістю. М. Рильський, який бачив її на сцені на схилі літ акторки, дивувався з її запальності: "Хто хоч раз чув її спів, то задушевно-смутний, то запально-веселий, завжди овіяний чарами народної пісенної манери, хто бачив, як майже буквально літає вона в огненному танці, той ніколи цього не забуде".

Марія Заньковецька вбачала в українському народові велику силу, захищала його право на рідну мову на І Всеросійському з'їзді театральних діячів. До останніх днів велика українська артистка піклувалася про талановиту молодь, її вважали своєю порадницею і наставницею В. Василько, Г. Юра, Н. Ужвій.

Великий талант, добра школа (крім Чернігівського пансіонату Осовської, вчилася й у консерваторії в Гельсінкі), надзвичайна працьовитість дали змогу Марії Заньковецькій створити понад ЗО неповторних ролей, які після неї вже ніхто не міг так майстерно зіграти. Акторка мала гарний голос — драматичне сопрано, бездоганно виконувала найскладніші пісні. Ще при житті М. Заньковецьку порівнювали з акторками, яких знав світ, італійкою Е. Дузе, француженкою С. Бернар.

Не покидала сцени М. Заньковецька і в радянські  часи, хоча знала, що слідкують за кожним кроком і що й вона під недремним наглядом чекістів. Працювала тоді вона в Державному Народному Театрі в Києві разом з П. Саксаганським та І. Мар'яненком. Згодом цьому театрові присвоїли ім'я М. Заньковецької.

Свій творчий  шлях акторка закінчила зйомками у фільмі "Остап Бандура" в 1923 році. Померла М. Заньковецька в Ніжині у 1934 році. Похована в Києві на Байковому кладовищі.

Микола  Садовський

Справжнє прізвище Миколи Садовського — Тобілевич. Він народився 6 березня 1856 року в селі Костуватому Бобринецького повіту Херсонської губернії. У дитинстві Миколка дуже близько сходився із селянськими дітьми, від матері чув чимало хорошого про театр, адже Євдокія Зіновіївна бачила вистави мандрівних труп Млотковського і Жураховського, знала напам'ять п'єсу "Наталка Полтавка". Юний Микола захоплювався виставами, які у Бобринці влаштовував брат Іван (Карпенко-Карий) та Марко Кропивницький.

Не закінчивши Єлисаветградського реального училища, в 1877 році Микола пішов добровольцем на російсько-турецьку війну, був хоробрим воїном і в боях за Шипку одержав георгіївський хрест. Після війни перебував на військовій службі в Бендерах, де й зустрівся із М. Заньковецькою. Влітку 1888 року вони заснували трупу, яка плідно гастролювала десять років, влившись трохи пізніше в "Товариство російсько-малоросійських артистів під орудою Панаса Саксаганського", в яке на три сезони приєдналася і трупа М. Кропивницького.

Діяльність  Миколи Садовського та Марії Заньковецької розпочалася в липні 1900 року в Полтаві виставою "Глитай, або ж Павук". Через півроку ними ж була поставлена високо актуальна у той час комедія Івана Карпенка-Карого "Хазяїн".

У 1906 році Марія  Заньковецька та Микола Садовський організували в Києві перший стаціонарний український професійний театр, якому аж через рік уряд віддав Троїцький народний дім як приміщення для праці.

Трупа Садовського  ставила українські, російські та зарубіжні п'єси, а сам керівник був неперевершеним майстром трагічних ролей.

У п'єсі М. Старицького "Богдан Хмельницький" Микола Садовський грав роль гетьмана. І. Мар'яненко згадував його виступ: "У сценах прийомів і боїв — булава, якою Микола Карпович володів досконало. Поводився він у козацькому вбранні зовсім вільно, невимушено, немов то був його звичайний повсякденний одяг".

Найулюбленішою  роллю Миколи Садовського була роль Сави Чалого в однойменній трагедії Івана Карпенка-Карого. Суперечливий образ освіченого козака, спочатку ватажка повстанських мас, а потім ревного служителя польської шляхти, вдавався М. Садовському особливо. Ось як виглядала остання частина твору у виконанні корифея: "Похиливши голову, Чалий запитував: "Що ж брати мої хотять?" Йому відповідали, що настав час розплатитися за всі кривди, які він вчинив народу. Тоді Сава-Садовський, пробуючи зіграти на козацькій честі, просив дати йому можливість вмерти у чесному поєдинку. Йому відмовляли в праві на поєдинок. "За те, що кіш у Чорнім лісі наш спалив, — виголошував вирок Гнат Голий, — за те, що ловив товаришів своїх і в руки панські віддавав, за те, що церкву ти спалив, тебе громада наша смерті присудила".

Першу фразу  Сава-Садовський слухав з гордо піднятою головою, навіть з усмішкою, на другій — схиляв голову, а коли чув про церкву, закривав лице руками і повертався спиною до месників, які вбивали його. Технічно це робилося так: шабля Медведя, що стояв праворуч, проходила поза спиною і виходила ліворуч між пахвою і рукою Сави. Кравчина робив той же рух зліва направо, а Гнат всаджував шаблю прямо у спину Чалого. Було враження, що дійсно Садовського-Саву прокололи шаблями..."

Неперевершено грав Микола Садовський Опанаса (драма "Бурлака" Івана Карпенка-Карого), Командора ("Камінний господар" Лесі Українки), воєводи ("Мазепа" Ю. Словацького), Пузиря ("Хазяїн" Івана Карпенка-Карого), городничого ("Ревізор" М. Гоголя).

У роки громадянської  війни, захворівши на тиф, М. Садовський був напризволяще залишений у Кам'янці-Подільському. Дивом йому вдалося дістатися до Львова, а звідти виїхати до Чехословаччини, де жив і вчився в університеті його син Микола.

Актора весь час тягло додому, в Україну. В  його листах до знайомих — біль і  жаль, і ностальгія.

Не завжди об'єктивним був М. Садовський до театру Л. Курбаса  та й самого режисера театру "Березіль", але ці думки залежали від того, що надто різними були течії цих творчих театральних угруповань.

Повернувся  М. Садовський до Києва у 1926 році. Мріяв  про українську оперу, про нові досягнення, а виявилося, що в радянському театрі запанував дух колективізму настільки, що режисер взагалі втрачав провідну роль у трупі. Все це Микола Садовський сприймав боляче, весь час буркотів про "молоде вино", яке не варто наливати у "старі міхи".

Разом із Саксаганським і  Садовським театральна трупа здійснила у 1927-1930 роках гастрольні подорожі і мала неабиякий успіх, головним чином через присутність корифеїв.

Передчуваючи швидку кончину, Микола Садовський наважився перепросити Марію Заньковецьку, яка довгі роки була його дружиною і яка все ще ображалася, що колись дозволив їй покинути театр; їхня розмова була тиха і чуйна, але єдина. Більше вони не зустрічалися.

У 1931-1932 році Садовський уже  на гастролі не їздив. Він переніс  інфаркт, слабнув на очах. Помер Микола Карпович Садовський сімдесятисемирічним у печально відомому 1933р. Похований на головній алеї Байкового кладовища. Минуло зовсім небагато часу, і поруч поховали Марію Заньковецьку — кохану, подругу в житті і на сцені.

Панас Саксаганський

Панас Саксаганський  був рідним братом Івана Карпенка-Карого і Миколи Садовського. Народився він 15 травня 1859 року і жив у тому ж оточенні, що й старші брати. Через те, що Панас, як і Микола, захопившись виставами, часто пропускали уроки, шкільне начальство забороняло їм відвідувати театр, і хлопцям доводилося потай пробиратися на гальорку: "Не раз нас з Миколою виводили з театру, але це не прохолоджувало нашого бажання відвідувати вистави і ми вдавались до нових хитрощів". Уже в старших класах брати виступали в аматорських виставах в епізодичних ролях.

Шлях професійного актора Панас Саксаганський розпочав на сцені Першого українського театру під керівництвом М. Старицького та М. Кропивницького.

Актор швидко засвоїв золоте правило, що талант потребує ще й тяжкої праці: "Я все більше переконувався, що діло все залежить від праці, що в праці криється талант". В епізодичних комічних ролях актор показував себе з такою силою, що для глядачів грані ним дійові особи здавалися мало не головними. Так, наприклад, у водевілі "По ревізії" був зіграний Герасим, про якого В. Чаговець писав: "Скуйовджена голова, яка ніби щойно вилізла з соломи, збиті вихром вуса і борода, рештки якоїсь одежі, що ледве вкриває многогрішне тіло. Обличчя спухло, та не тільки обличчя, але й губи, очі, повіки, мозок — усе наповнене парами горілки. В сонному мозкові блудять уривки якихось слів, уламки якихось думок".

Прекрасно грав Панас Саксаганський  роль Шпоньки у водевілі М. Старицького "Якби ковбаса та чарка...", неповторну роль Пеньонки у виставі Івана Карпенка-Карого "Мартин Боруля". Софія Тобілевич згадувала: "У чому ж полягав успіх Саксаганського? Чому публіка так весело сміялась, слухаючи його? Головна причина успіху Саксаганського у тій ролі полягала, я думаю, в тому, що він зумів наділити образ Пеньонки цікавими рисами, запозиченими в самому житті".

Коронною роллю корифея  була роль Івана Барильченка в "Суєті" Івана Карпенка-Карого. Порівняно рідше, але теж високо-професійно виступав П. Саксаганський у трагічних ролях, зокрема у ролі Івана Богуна чи Гната Голого. М. Рильський твердив: "Я обстоював і обстоюю думку, що Саксаганський-трагік був не менший, ніж Саксаганський-комік".

У своєму житті артист зіграв більше сотні головних ролей, дав  прекрасні поради про створення  сценічного образу у статті "Моя  робота над роллю" театральній  молоді адресував працю "До молодих режисерів". Як і брат Іван, пробував себе у написанні комедій, створивши всього дві драми такого жанру — "Лицеміри" і "Шантрапа". Помер 17 вересня 1940 року. Похований у Києві на Байковому кладовищі.