Имідж митця

    Термін “імідж” (англ. іmage – образ, престиж, репутація) – враження, яке особистість або організація справляють на людей і яке фіксується в їх свідомості у формі певних емоційно забарвлених стереотипних уявлень.

    У психології під іміджем розуміють характер стереотипу, що склався в масовій свідомості і має емоційно забарвлений образ кого-небудь або чого-небудь. Імідж відображає соціальні очікування певної групи. Формування іміджу відбувається стихійно, але частіше воно є результатом роботи фахівців.

    Поняття “імідж” виникло на Заході в 50-х роках і спочатку використовувалося в рекламній практиці. Далі, в 60-х роках, цей термін знов виникає у сфері підприємництва як основний засіб психологічної дії на споживача. Пізніше поняття іміджу стало основним елементом теорії і практики паблік рілейшнз, міцно увійшло до суспільного життя.

Стосовно людини термін “імідж” передає поняття – візуальна привабливість особи, самопрезентація, конструювання людиною свого образу для інших.

Фахівців, які займаються створенням образу, називають іміджмейкерами або консультантами з іміджу. На Заході, де іміджу приділяють велику увагу, існує широка мережа іміджмейкерів. У нашій країні ця діяльність ще не дуже поширена, окрім того, послуги іміджмейкерів коштують недешево. Тому кожен певною мірою, повинен стати іміджмейкером. Потрібно уміти сформувати уявлення про імідж представника вашої професії, визначити його психологічний портрет. Кожен повинен стати “self-made-man” – людиною, яка сама себе створила.

Крім  використання прийомів поліпшення зовнішнього  вигляду за допомогою різних засобів, використовуються різноманітні стратегії. Е. Джоне і Т. Пітман у 1982 р. описали деякі стратегічні техніки самопрезентації, що їх люди використовують у повсякденному житті:

інграціація (ingratiation) — прикрашання, самовихваляння, прагнення зробити себе привабливим, особливо для тих, хто має високий статус;

самопідтримка (self-promotion) — прагнення справити враження, описуючи свої таланти і видатні знання;

«грітися  в променях чужої слави» (basking in reflected glory) — вибудова свого образу через підкреслення тісного зв'язку з успішними, знаменитими, видатними людьми;

врівноважування успіхів і помилок (self-handicapping) — створення перешкод і обґрунтування виправдань для поганих результатів і невдач.

Велику роль у побудові іміджу грає те, хто саме породжує ті повідомлення, що покликані змінити установки аудиторії. Це одна з головних крапок у проходженні комунікації. Професор соціології Колумбійського університету Поль Лазарсфельд у 1940 р. звів сутність комунікативних досліджень до чотирьох складовим: а) хто, б) що сказав, в) кому, г) з яким ефектом. З огляду на це ми можемо розширити закономірності побудови іміджу, з огляду на ці складові. І, відповідно, можна запропонувати наступний закон поширення іміджу [1].

     Уявлення  ж про те, що  образ художника  суттєво відрізняється від іміджу споживача зявилося ще в XIX столітті. Саме тоді у Франції зявився термін «богема», що поширився ше до появи імпресіонізму – першої модерністської течії. Саме модернізм поставив перед художником завдання екстравагантності творчості й життя, зробвши його законодавцем моди[2].Сьогодні імідж художника, як і будь-якої публічної особи створюється цілого комплексу технологій, якщо, звісно, не є стихійним, створеним ненавмисно. Створюваний імідж повинен бути синтетичним, тобто плануватися, щоб виробляти певне враження;має бути яскравим і конкретним, щоб апелювати до людських почуттів. Він повинен бути простим і незабутнім.

     Те, що відбувається у світі сучасного  мистецтва можна сміливо назвати  суцільною маніпуляцією, де художник – інструмент, лише ланка в системі можливих кураторів, менеджерів,…, що може створити ілюзію шедевру чи певної цінності створеного продукту. Тобто цінність художника визначається його вартістю, вартістю створених ним продуктів. А вартість ця залежить від вдалої подачі, маніпуляції споживачем на стадії розкрути. Тобто найвище завдання митця – перетворити свій талант, свою особистість та життя на бренд. Ось такого широкого спектру дій, стратегічно продуманих та побудованих вимагає вітчизняне мистецьке заробітчанство[3].

     З-поміж  художників, що живуть та працюють в  Україні для аналізу було обрано дві яскраві арт-особистості: Сергія Пояркова та Євгенію Гапчинську.

     Отож, Євгенія Гапчинська - народилася у 1974 р. у Харкові в родині військового. Навчалася у Харківському художньому училищі, Харківському художньому інституті, Нюрнберзькій академії мистецтв (Німеччина). «Чоловічків», які зробили її популярною, почала малювати у 2001 р. Роботи Гапчинської зберігаються у приватних колекціях Лучано Паваротті, Андрія Шевченка, Софії Ротару, Івана Малковича, Микити Михалкова, Марії Бурмаки... Окрім живописних робіт, ілюстрації книжок, займається дизайном сумок, футболок, подушок, марок, іграшок, посуду... З чоловіком Дмитром познайомилася, коли їй було 13 років. Їхній доньці Насті – 17 років.

     Поярков Сергій народився 18 жовтня 1965р. у м. Остер, на Чернігівщині — український художник і політичний коментатор. Навчався  в Київському художньо-промисловому технікумі, Львівському поліграфічний інституті ім. Івана Федорова,Українській Академії Мистецтв, працював у пресі, в області реклами, книжкової ілюстрації, дизайну [4]. Лозунгом власного сайту художник обрав фразу «Balance of conrtadictions» чи «Баланс протиріч».

     Важко визначити грань між тим, чи вважати  Сергія Пояркова бунтарем, чи буржуа.Адже, як стверджує сам художник, мистецтво бунтарів закінчується після перших продажів, якщо в нього виникає бажання кращого життя.Проте, так чи інакше, особистість й імідж художника – неповторні. Імідж Пояркова можна вважати окремим витвором мистецтва.

     Імя Сергія Пояркова у ЗМІ пов’язане з термінами «провокація», «епатаж» та усіма можливими від них похідними. І його публічні роздуми, й полотна відбивають думки на грані виклику, ствердження на межі риторичних запитань, його появи на ТБ змушує не перемикати каналу, навіть надяскраве авто є частиною іміджу. «Вільний політичний коментатор», – ще й таку професію довелося опанувати Пояркову за скрутних часів вітчизняного мистецтва. Поярков також відомий журналістам, як одвічний учасник тусовок, що сам художник, частково заперечуючи пояснює так: «Іноді буваю на різних презентаціях і в чомусь нагадую собі балерину Волочкову: мало хто бачив, як вона танцює, але всі знають, як вона судиться. Всі бачили Пояркова по телевізору, проте не всі знають його картини». Важко визначити грань між тим, чи вважати Сергія Пояркова бунтарем, чи буржуа [5].

     Якщо  ж звернутися до іміджу Євгенії Гапчинської Ім’я художниці давно стало брендом в Україні та поза її межами, а титул «постачальника щастя №1» – невід’ємним, даючи можливість сьогодні творити вільно, не скаржачись на брак замовлень.

     Журналісти «Львівського замку» навіть вивели формулу Гапчинської: «успішна у бізнесі, світла у душі і любляча у сім’ї». Ворогами своїми художниця вважає чесність та прямолінійність, новин не дивиться вже багато років, аби абстрагуватися від негативу й від явищ, які не в силах змінити. Євгенія Гапчинська не стежить за подіями культурного життя, не має друзів серед художників, зазвичай не організовує спільних виставок з відомими художниками. Світських заходів художниця так само не відвідує, не знаходячи в них нічого, окрім «порожніх речей». «Львівський замок» отримав такий коментар: «Мені там некомфортно. Якщо ж це найближчі люди, то, знаючи, що вони образяться, повинна прийти, привітати. Та всі вже знають, що я піду через п’ятнадцять хвилин.»[6].

     Особливу увагу Є.Г. Гапчинська приділяє соціально значущим проектам. Так, у 2006 році вона надала українському фонду «Благополуччя дітей» репродукції власних картин для створення ексклюзивних добродійних листівок.

     А ще Є.Г. Гапчинська веде активну виставкову діяльність. Її картини демонструвалися в Київському музеї російського мистецтва, «АртМанежі» (Москва), London Contemporary Art Gallery (Лондон), галереї Hallenhof (Нюрнберг), а також у багатьох приватних галереях України, Росії та Європи. Вона плідно співпрацює з видавництвами «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» та «Фоліо» як ілюстратор дитячих книг.

     Означення, що асоціюють з ім’ям Гапчинської – «чарівний». Бути чарівним — це свого роду мужність, тому що потрібна безупинна робота над собою. Можуть бути і поразки, які треба вміти стійко переносити. Чарівність — це не стільки візуальна привабливість особистості, скільки повнота довіри, щиросердечне ставлення до людей. Володіння вищою духовністю виступає як неодмінна умова створення гідного іміджу. Загальний імідж людини починається з її внутрішньої сутності, що відбивається в її зовнішності [6].

     Задля того, щоб чітко усвідомити, якими  постають ці митці у ЗМІ, було досліджено матеріали, в яких вони фігурують.

     Отже, залежно від професії, смаків та вподобань митця, іміджева програма може бути кардинально різною, на відміну від іміджу художника, що був популяризований в радянські часи. Не існує кращого чи гіршого імджу: позитивний і негативний – так, але їх не порівняти, так само як і жанри, в яких працюють два різних художника. Кожен з них посідає свою нішу на мистецькому поприщі, кожн має своїх шанувальників і способи привернення уваги чи то популяризації власної творчості. Найваживіше, що джерелом слави митця все ж виступає талант, талант мистецький, талант вибудувати власну публічну особистість чи вміння залучати до співпраці вправних іміджмейкерів. 
 
 

Cписок використаних джерел 

1.Почепцов Г.Г. Имиджелогия. М.: Рефл-бук, Ваклер, 2000. - 768 с.

2. Как менялся имидж художника с середины XIX ВЕКА до наших дней/http://rupo.ru/m/2223/

3.Пинчук: современное  искусство – это развод/ http://obozrevatel.com/culture

4. http://www.poyarkov.com/rus/main.html

5. Олеся БУХТИАРОВА: Сергей Поярков/ http://burjua.com.ua/interviews/news.html?id=167

6. Божена ГОРОДНИЦЬКА: Євгенія Гапчинська: «втомилася від себе. І вирішила змінитися»/http://www.wz.lviv.ua/articles/72137

7. Ю. І. Іміджологія. — К.: Видавництво Європейського ун-ту, 2005. — 324 c.