Художественная культура Киевской Руси

1. Вступ

      Історія художньої культури України неможлива  без такої яскравої сторінки як доба Київської Русі. Вона має велике значення, адже впродовж існування  цієї держави було закладено основу української культури. Окрім слов’янських традицій, творчість давньоруських митців зазнала значного впливу культур сусідніх народів, зокрема провідної християнської держави того часу — Візантії. Це добре помітно в архітектурі, монументальному мистецтві й іконописі Київської Русі.

      Розквіт образотворчого мистецтва Київської Русі відбувся після прийняття християнства і визначився орієнтацією на візантійське мистецтво. Візантійці створили художню систему, у якій панували суворі норми й канони, а краса навколишнього світу сприймалась лише як відблиск божественної краси. Головними ознаками візантійського стилю в архітектурі були хрестоподібне планування (так званий «грецький» хрест) і п’ятикупольна система будівель, а також надзвичайна ошатність інтер’єрів, оздоблених дорогими сортами мармуру, фресковим живописом, мозаїчними зображеннями та позолотою. Живопис та іконопис також створювався за чіткими правилами композиційного, образного та кольорового рішень. 

      2. Архітектурні пам’ятки  київської Русі

      історія розвитку давньоруського архітектурного мистецтва бере початок з кінця X ст. Уже тоді в Київській Русі існували багаті традиції дерев’яного зодчества, які пізніше позначилися на кам’яній архітектурі, зокрема храмових споруд. і хоча спочатку вплив візантійського мистецтва був дуже відчутний, згодом у давньоруській архітектурі проявився власний стиль. Тож можна зробити висновок, що майстри Київської Русі не копіювали традиції Візантії, а створювали на їх основі свою оригінальну художню мову.

      Зразками  архітектури, в якій найбільше простежується  візантійський вплив, були Десятинна церква в Києві і Спасо-Преображенський собор у чернігові.

      Десятинна церква (церква Богородиці) була зведена в епоху князювання Володимира Великого і вважається першою кам’яною спорудою Київської Русі. То була одна з найгарніших архітектурних споруд свого часу, адже до її будівництва долучали кращих майстрів Візантії. На превеликий жаль, будівля храму була знищена 1240 року ордами хана Батия. Її відновлення у різні часи ініціювали українські митрополити Петро Могила та Євген Болхвитинов. Проте давньоруська церква так і не відродилася. Нині на місці її розташування ведуться археологічні розкопки.

      Близьким  до архітектурного рішення Десятинної церкви став Спасо-Преображенський собор, що зведений 1036 року у чернігові і чудово зберігся до нашого часу. Цей храм — перший приклад того, що давньоруські майстри прагнули до створення власного стилю. У деяких елементах собору помітні прийоми, не характерні для візантійського зодчества, але типові саме для давньоруської архітектури. Будівля храму містить ознаки, притаманні й романському стилю, що свідчить про знайомство зодчих із культурними традиціями заходу.

      Перлиною  давньоруського архітектурного мистецтва  є Київський Софіївський собор, зведений грецькими майстрами під час правління князя ярослава Мудрого за зразком Софіївського храму Константинополя. згадка про Софію Київську зустрічається у найціннішому літописі Київської Русі — «Повісті минулих літ». У будівництві собору були використані досягнення візантійського мистецтва, проте в архітектурі цього п’ятинефного храму вже простежувались своєрідні національні риси. На відміну від візантійських соборів, він був увінчаний тринадцятьма куполами, містив дві галереї. Композиційне рішення Софії Київської зіграло велику роль у формуванні національних рис української, російської та білоруської архітектур. В результаті рестав-рувань і перебудов, проведених протягом XVіі—XVііі ст., первинний вигляд будівлі собору не зберігся.

     Первісне  архітектурне рішення Софії Київської  мало свою символіку. центральний високий  купол храму символізував Христа — Голову церкви. дванадцять менших куполів собору асоціювались з апостолами, четверо з яких — євангелісти лука, іоанн, Матфей та Марк, що сприяли розповсюдженню християнства по всіх сторонах світу.

      Наступний етап зодчества Київської Русі відзначений другою половиною Xі — першою половиною Xіі ст., коли архітектура набуває більшої самобутності. Виділяються навіть окремі школи: київська, переяславська, галицька. зодчі перейшли на місцеві будівельні матеріали й розробили нові технологічні прийоми, відмінні від візантійських. Архітектурі цього періоду притаманні й риси романського стилю, що проявляється в зовнішньому оформленні будівель.

      Свято-Успенський собор Києво-Печерської Лаври, зведений протягом 1073—1078 років — являє особливості київської давньоруської архітектурної школи. У ньому вже були відсутні башти і галереї,

      вінчала будівлю лише одна глава. Популярність архітектурної форми Свято-Успенського  собору дуже велика — його пропорції стали канонічними для багатьох наступних храмів Київської Русі. Проте сама будівля собору не збереглася до наших часів: у XVіі ст. храм було перебудовано, а під час Другої світової війни — зруйновано.

      Стиль архітектури чернігівської школи Xіі ст. втілений в Бори-соглебському соборі. Про це свідчать багаті різьблення в декорі фасадів, де мотиви романського стилю перегукуються зі слов’янськими. іще однією характерною ознакою давньоруської архітектури чернігівщини є обмазання цегляних стін будівель білим вапном.

      Самобутність  архітектури галицької школи  представляє церква святого Пантелеймона — єдиний зразок давньоруського галицького зодчества. Учені припускають, що за часів Київської Русі тут був укріплений форпост княжого міста — імовірно, монастир. На цій території і була побудована хрестоподібна церква зі зразками білокам’яної різьби. із первинної споруди церкви святого Пантелеймона до нашого часу збереглись лише стіни, адже протягом віків храм кілька разів перебудовувався.

      Пізній  стильовий етап давньоруського зодчества  розпочався наприкінці Xіі ст. Він визначився відходом від хрестово-купольної системи за рахунок додавання архітектурних елементів під центральною частиною будівлі. П’ятницька церква в чернігові — унікальний витвір майстрів останнього періоду давньоруської архітектури. Сучасний вид храму — реконструкція його первинного вигляду. Головна особливість будови — оригінальне рішення переходу від прямокутної основи до барабану за допомогою трисходових арок — закомар. 

      3. Монументальний живопис  київської Русі

      Серед видів образотворчого мистецтва  Київської Русі перше місце належить монументальному живопису, що створився також на основі візантійських традицій. Константинопольські митці, оздоблюючи давньоруські собори, використовували два вида техніки монументального живопису: мозаїку і фреску. Потім прийоми й технологію візантійських художників перейняли та вдосконалили давньоруські митці.

      Давньоруський мозаїчний живопис X— Xіі ст. може бути поділений на два види: високохудожні мозаїки підлоги, що фрагментарно збереглися до нашого часу в деяких храмах епохи Київської Русі, і мозаїчний настінний живопис, яким оздоблювали найважливішу в символічному сенсі й найбільш освітлену частину давньоруських храмів — центральний купол, підкупольний простір і вівтар.

      Надзвичайно високий рівень технічної та художньої  майстерності київських митців в галузі мозаїчного живопису слугував зразком для західноєвропейських майстрів. Палітра смальт¹, якими були набрані мозаїчні підлоги й оформлені інтер’єри чернігівських, Київських, Переяславських храмів відрізнялась надзвичайним кольоровим розмаїттям. Так під час створення мозаїк собору Софії Київської давньоруські майстри застосували близько 180 відтінків різних кольорів.

      як  і всі розписи середньовічних храмів, мозаїки Київської Русі були «Євангелієм для неграмотних». за ними віруючі дізнавалися про  основні положення християнської  віри. Тож мова цих творів монументального  мистецтва проста й лаконічна, а  зображення площинні. Фігури немов розпластані на золотому фоні, жести умовні, складки одягу утворюють орнаментальний рисунок. за каноном, запозиченим у Візантії, усі лики святих мають подовжений овал і тонкі риси обличчя, великі очі. Проте кожен лик зберігає власну індивідуальність, умовно виражену в кольорах одягу, позі, атрибутах тощо.

      Про надзвичайно високохудожній рівень давньоруського мозаїчного мистецтва  свідчать ансамблі мозаїк собору Софії  Київської, фрагменти мозаїк золотоверхого  собору Михайлівського монастиря, Десятинної церкви, Успенського собору Києво-Печерської Лаври, Михайлівського собору Видубицького монастиря. Розкопки на території стародавнього Києва, поблизу Десятинної церкви, виявили фундаменти кількох парадних палацових будівель, призначених для зібрань княжої дружини. Судячи за фрагментами мармурових деталей та мозаїк, ці архітектурні споруди за багатством оздоблення не поступалися храмам. 
 
 

      Смальта — кольорове непрозоре скло у вигляді кубиків або пластинок, призначене для створення мозаїки.

      Оскільки  мозаїка належить до складних і дорогоцінних технік монументального живопису, великої популярності в Київської Русі набула фреска. завдяки чудовим властивостям цієї техніки, а також майстерності живописців, які досконально зналися на ній, деякі фрескові ансамблі, створені за часів Київської Русі, збереглися до наших часів. Протягом століть фрескові розписи давньоруських церков не потьмянішали, не втратили насиченості кольорів і виявились стійкими до вологи. Це свідчить про надзвичайно високий професійний рівень стародавніх майстрів. Вони винаходили рецепти створення фарб і зберігали їх у таємниці, передаючи лише від майстра учневі.

      У X—Xі ст. у Київській Русі набула поширення візантійська техніка фрескового живопису. Дуже відомі цикли настінних розписів Софії Київської, які зображують сюжети Євангелія, Старого завіту, а також святого Георгія та архангела Михаїла — покровителів князівського роду. Також унікальними пам’ятками фрескового живопису є розписи на стінах веж, де розташовані сходи, якими піднімалися князь із дружиною та почтом. Тут представлені сцени світського

      з’явились самі по собі («Спас Нерукотворний») або були написані з натури художниками, які особисто знали або пам’ятали  святих (за повір’ям ікона Володимирської Божої Матері була написана євангелістом Лукою). Отже, православна церква ніколи не допускала писання ікон за уявою чи з живих осіб.

      життя Київської Русі. Так на південній  стіні собору зберігся колективний  портрет родини князя ярослава Мудрого  — його дружини ірини й доньок Єлизавети, Анастасії та Анни. Цей витвір — найдавніший зразок портретного мистецтва українського живопису: костюми жінок передані досить точно, обличчя, не дивлячись на умовність, передають індивідуальні риси.

      Фрески  епохи Київської Русі відрізняються  суворістю наслідування принципів візантійської системи розпису й урочистою монументальністю. 

      4. Іконопис київської  Русі

      Становлення давньоруського іконопису відбулося  у другій половині Xі — на початку Xіі ст. До цього ікони були, переважно, візантійські та грецькі. Разом із поширенням будівництва храмів виникла давньоруська школа іконопису. Її засновником вважають митрополита іларіона. У Києво-Печерському Патерику розповідається про перших відомих іконописців Київської Русі — Алімпія та Григорія. Про останнього розповідали, що йому допомагають янголи: він міг за кілька годин написати й позолотити образ (зазвичай на це витрачали кілька тижнів).

      Іконописні  зображення створювались за певними  суворими правилами. Умовність письма мала чітко розмежовувати божественний («горній») світ від земного («дольного») і підкреслювати в лиці Христа, Богоматері та святих їх неземну сутність. Для цього фігури зображались пласкими й нерухомими, застосовувалась оборотна перспектива, виключалися будь-які часові прояви (пора року чи доби). Умовний золотий фон ікон символізував божественне світло, фігури не мали тіней, адже «в Царстві Божому» їх немає.