Дивовижні пам’ятки мистецтва Стародавнього Єгипту

Серед давніх єгиптян популярною була легенда  про Осіріса. Успадкувавши владу  від свого прадіда Ра, він був  четвертим із богів, що владарювали  в Єгипті. Осіріс подолав людоїдство, навчив людей сіяти злакові рослини, садити виноградники, випікати хліб, виробляти пиво і вино, обробляти мідну та золоту руди, будувати міста, лікувати хворих. Жадібний до влади Сет підступно вбив Осіріса. Знайшовши його тіло, дружина Ісіда зуміла пробудити в ньому чудодійну силу і зачала від мертвого Осіріса сина. Ця легенда проголошує тріумф сімейного життя, вірності й материнської любові. Єгиптяни наділяли своїх богів усім, що було притаманне людям: психікою, здатністю старіти, хворобами, смертю?)

За твердженням давньогрецького історика Геродота, єгиптяни першими стали вивчати безсмертя душі людини, вважаючи, що, коли помирає тіло, душа переходить в іншу істоту, яка народжується тієї миті. Коли душа пройде крізь тіла усіх земних і морських тварин та птахів, вона знову вселяється в тіло новонародженої дитини. У давньоєгипетській «Книзі мертвих» йдеться про перетворення Душі на фенікса, лелеку, ластівку, змію, крокодила, тобто на тварин, які мислились єгиптянами як могутні божества, спроможні встояти перед небезпеками потойбічного життя. Перетворюючись на них, душа забезпечувала собі безсмертя.

4. Основні риси релігії Стародавнього Єгипту

Стародавній Єгипет став, вірогідно, батьківщиною світової релігії та естетики. Обожнена сонячна куля постійно вважалась  стародавніми єгиптянами вищим благом та вищою силою. Сонце і життєва сила, світло й краса з прадавніх часів ототожнювалися в єгипетській культурі, були життєдайними печатками земного життя.

Основними підвалинами єгипетської культури є віра у вічне життя, особисте безсмертя. Стародавні єгиптяни дуже цінували щастя, а також насолоди й утіхи, вважаючи їх найвищою земною метою. Життя і його цінності настільки поважалися, що переходили в "загробний світ", у якому люди, за власною уявою, мали вести таке ж життя, як і на землі.

Важливу роль відігравало уявлення давніх єгиптян  про потойбічний світ, який, вважалось, існує під землею. Особливого значення надавали вони збереженню тіла після  смерті, вдаючись до муміфікації, спорудження  гробниць. За ранніми уявленнями, померлий є безпорадним у могилі, й забезпечити йому потойбічне існування можуть тільки живі. Пізніше стали вважати, що померлий продовжує жити в могилі, і, крім потреби в їжі та напоях, прагне вибратися на денне світло, злітати на небо до богів тощо. Відчуває цю потребу вже не тіло, а матеріальний, хоч і невидимий людині, елемент, який може бути в могилі, а може й відлітати з людиною куди завгодно.

Стверджуючи, що від церемонії захоронення  залежало життя померлого у потойбічному світі, нерідко її організовували з особливою пишнотою. За часів, коли влада фараонів була особливо авторитетною, жерці вважали недопустимим поміщати фараона та вельмож у понурому світі підземелля разом із звичайними людьми. Це знайшло відображення в написах на стінах пірамід V і VI династій («Текстах пірамід»), які свідчать, що фараон і вельможі продовжують своє життя у світі зірок. Водночас вони не заперечували існування підземного царства померлих.

Тоді набула визнання легенда про існування  підземного царства мертвих, де знаходилися  «країна щастя» Іару (Іалу) та «поле очерету» — давньоєгипетський рай. Оскільки загробне життя давні єгиптяни вважали продовженням життя земного (вельможа і там був вельможею, раб — рабом), а померлого сприймали як реально існуючого, здатного приносити лихо чи допомагати своїм близьким на землі, то живі намагалися іноді встановити контакт із померлими родичами через листи. Завдяки цьому, на їхню думку, земний та потойбічний світи перебували у взаємозв'язку та взаємодії.

Поширеним було й обожнювання фараона, якого вважали сином бога сонця та символом добробуту й розквіту країни, носієм найвищої божественної сили. Він виконував найважливіші ритуали, в тому числі урочистий обряд першого орання: прокладаючи першу борозну, мовби запліднював нільську долину від імені богів.

Централізація держави сприяла посиленню влади  жерців, які перебирали на себе функції  чиновників культового центру, слугуючи при цьому якомусь із могутніх місцевих богів.

Жрецтво (старосл. жрети — приносити жертву) —  група людей, яка в політеїстичних релігіях виконує функції посередника між віруючими і надприродними силами, а також здійснює релігійні обряди.

Жерці вважалися  учнями бога мудрості та знання, першого  філософа Єгипту Тота, який тільки їм відкривав  свої знання, володіли великими маєтностями. Був час, коли жерці не підлягали владі царя, а їх посада успадковувалася.

Богам приносили  численні жертви, на їх честь будували величезні храми, а наймогутніших  із них, наприклад бога сонця Ра, проголошували батьками правителя. Будучи адміністраторами і служителями храмів, жерці зосередили у своїх руках важливі важелі керівництва країною. Вони здійснювали релігійні ритуали, особливо під час свят: у дні, пов'язані зі значними міфічними подіями, а також подіями в житті фараона, на початку місяця та року тощо. Під час свят спеціально прикрашали та ілюмінували храми, організовували пишні процесії з музикою, піснями, танцями. Найвеличніпіим святом було вшанування Осіріса, яке вивершувала процесія з розігруванням містерії його смерті та воскресіння. На потреби культу, ритуалу та релігійних свят витрачалося чимало грошей, у них брало участь багато людей.

Давньоєгипетське  мистецтво було храмовим і поховальним, символізувало перетворення тлінного життя на вічність. Тому саркофаги, піраміди та храми будували з металу або твердих кам'яних порід, демонструючи цим прагнення до безсмертя. Земне життя вважалося фрагментом потойбічного, а піраміда — сходами, які ведуть фараона на небо. Піраміди були не лише гробницями, у них клали все, що оточувало фараона за його життя.

Естетичні погляди ще не відігравали особливої ролі, але ремісники намагалися у своїх виробах втілювати певну ідею. В цьому і полягає велич давньоєгипетського мистецтва, таємниця його впливу на наступні покоління. Храм вважали домівкою бога. Тому він нагадував світ, близький богові. Стеля храму мала вигляд усіяного зорями неба, на стінах було зображено пишні дерева та кущі або віруючих, які несуть у дар богові плоди своєї праці. Найсвященнішим вважався золотий горизонт з уподібненим сонцю богом, що підноситься над ним. Усі розміри ретельно розраховано згідно з таблицями бога мудрості та знання Тота або богині мудрості Сашат.

При храмах були скрипторії — майстерні, в яких складали, переписували релігійно-магічні, історичні, літературні, медичні та інші тексти, а також бібліотеки, архіви. «Будинки життя» (так ще називали храми) мали величезне значення у  збереженні та передаванні писемної культури. За уявленнями вони створені богами і перебували під їхньою опікою.

Однак релігійне  життя не завжди було спокійним: час  від часу відбувалися релігійні  перевороти. Один із них пов'язаний з діяльністю фараона-реформатора  Аменхотепа IV (XIV ст. до н.е.), який прийняв ім'я Ехнатона. Він зрікся віри своїх предків, установив культ сонячного диска — Атона. За його наказом у давніх єгипетських написах намагалися знищити не тільки імена богів, а й саме поняття «бог», замінивши його словом «володар», а знак бога— знаком, який позначає фараона. Навіть сонце на завершальному етапі реформи сприймали не як бога, а як царя. Відтоді у світі мали правити лише два царі: Сонце-Атон та його син Ехнатон.

У «сонцепоклонінні»  Ехнатона простежується властивий  давньоєгипетській релігії струмінь солярного монотеїзму. Ехнатон мовби довів до логічного завершення концепцію про царя — «сина Сонця», яка бере свій початок від уявлення про Сонце як царя. Проте ігнорування Ехнатоном осірістичних уявлень, основою чого була віра у потойбічне життя, знищення у написах слова «бог», знаків, що символізували його, надають цьому вченню відтінку навмисної боротьби проти богів.

Реформи Ехнатона мали помітний вплив на єгипетську культуру. Саме тоді виник своєрідний імпресіонізм у мистецтві, про що свідчать численні храмові розписи: пейзажні композиції, вишукані барельєфи; вперше у давньоєгипетському мистецтві з'являються зображені в побуті світські постаті царя й цариці. Тоді з'явилося багато творів світської літератури, у тому числі й любовної лірики («Пісні насолоди серця»).

Під впливом  релігійної реформи Ехнатона відбулося  посилення етичного елементу в давньоєгипетській  релігії. На той час припадає поява 125-ої глави «Книги мертвих» з її ідеєю морального загробного суду, який відбувався у Чертозі двох істин. Він засідає у повному складі на чолі з «великим богом» — Ра. Тут присутній цар загробного світу бог Осіріс та ще 42 божества —• демони. Кожне з них «відає» певним гріхом. Вступивши до Чертога двох істин, померлий вітає «великого бога», а потім виголошує свою так звану «негативну сповідь», яка є зводом моральних заповітів давнього єгиптянина: «Я не робив неправди проти людей, я не був жорстоким до тварин, я не робив гріхів у Місті Істини; ...я не був байдужим, коли бачив зло, я не відбирав нічого у жебрака, я не порушував божественної запоруки; я не шкодив служителю в очах його хазяїна; я не отруював; я не змушував нікого ридати; я не вбивав; я не наказував убивати...» За порушення цього морального кодексу карали загробним судому

Після цього підсудний запевняв кожного з 42 божеств-демонів, що не робив гріха, яким воно «відає». Суд міг виправдати чи приректи на знищення душі підсудного у пащі чудовиська. Ідея загробного суду, заснованого на моральних принципах, — одна з найважливіших рис давньоєгипетської релігії.