Державне управління у соціально-культурній сфері

-   багатоманітність видів діяльності, що реалізуються в інституційних та неінституційних формах. Альтернативність соціально-культурної сфери створює можливості для вияву ініціативи та самостійності, творчості та самоствердження людини, свободи у прийнятті рішень, соціальної поведінки та соціальних орієнтацій;

-  активність та ініціативність різних груп i окремих особистостей у соціально-культурній діяльності;

-  особистісна спрямованість соціально-культурної діяльності, що обумовлює врахування індивідуальних особливостей людини (біологічних, психологічних, соціальних, культурних).

Соціокультурна діяльність сприяє:

-   гносеологічному розвитку особистості. У процесі соціокультурної діяльності людина пізнає нове про навколишній світ, засвоює нові вміння та навички;

-   розкриттю аксеологічного потенціалу людини. Педагогічно спрямована соціокультурна діяльність збагачує ціннісні погляди людини, впливає на її ціннісні орієнтації;

- розвитку творчих здібностей людини. Вирішення творчих завдань стимулює формування багатої уяви, гнучкого мислення, спостережливості, важливого вміння накопичувати досвід у нових умовах;

-   формуванню комунікативного потенціалу особистості. У процесі соціокультурної діяльності розвивається комунікативність людини, практичні навички спілкування, вміння кооперувати свої зусилля з діями партнерів;

-   соціальному захисту людини. Соціально-культурна діяльність стимулює соціальну активність, духовну реабілітацію та адаптацію особистості. “Социально-культурную стратегию в наши дни можно обозначить следующей формулой: от работы для населения – к самостоятельности и инициативе самого населения, к сознательно-культурному творчеству масс. Социально-культурная деятельность призвана стать условием реализации демократических, конституционных прав человека, пространством поиска смысла жизни, творческого развития и самореализиции личности” (цитується мовою оригіналу – І.П.) [16;16].

Соціальна діяльність - це завжди прояв соціальної активності стосовно навколишнього світу. Їй притаманний  свідомий характер, бо її суб'єктом  може бути лише людина, а об'єктом  є елементи навколишнього світу.

 

2.   Функції та методи соціально-культурної діяльності

Діяльність фахівця соціально-культурної діяльності спрямована на соціально-педагогічне, психолого-педагогічне, інформаційне, організаційно-методичне сприяння розвитку особистості в процесі  виробництва, інтерпретації, збереження і поширення культурних цінностей.

Спеціаліст забезпечує повноцінну реалізацію функцій соціально-культурної діяльності, найважливішими з яких є:

• культуроохоронна функція - вивчення, збереження, відновлення  і використання культурної спадщини в процесі підвищення духовних потреб та інтересів різних груп населення;

• культуротворча функція - створення та збагачення культурних цінностей, творчого розвитку дітей, підлітків  і дорослих; діяльна участь в організації  вільного часу населення;

• соціоорганізаційна функція - створення сприятливого культурного  середовища, стимулювання інноваційних рухів в соціокультурній сфері; розробка та реалізація федеральних, регіональних, муніципальних та інших цільових соціально-культурних програм та технологій; організація діяльності центрів, що сприяють культурному розвитку населення; сприяння розширенню та поглибленню  роботи структур додаткового освіти, розвитку народної творчості; керівництво  установами, організаціями та об'єднаннями  соціально-культурної сфери;

• соціопедагогічна функція - проведення масової інформаційно-освітньої  і виховної роботи за місцем проживання; популяризація здорового способу  життя; залучення людей до процесу  безперервної освіти, соціально-культурної творчості і рекреативної-розважального  дозвілля; соціально-культурна підтримка  людей з особливостями фізичного  розвитку, участь у діяльності з  соціальної та соціокультурної реабілітації та адаптації осіб з поведінкою, що відхиляється; допомога в сімейному  вихованні дітей.

Об'єктами соціально-культурної діяльності є: урядові та неурядові  організації, установи, асоціації, об'єднання, фонди культури, освіти, соціальної роботи. Соціально-культурна діяльність поширюється на всі соціально-демографічні, національно-етнічні та інші групи  населення.

Спеціаліст соціально-культурної діяльності відповідно до загальної  та спеціальної підготовки повинен  вміти здійснювати наступні види професійної діяльності:

- науково-дослідна;

- навчально-педагогічна;

- виробничо-практична;

- науково-методична;

- експертно-консультаційна. [2;34]

Соціально-культурна робота як наука являє собою сферу  людської діяльності, функція якої полягає у виробленні та теоретичній  систематизації об'єктивних знань про  певну дійсність соціальної сфери  і специфічної соціальної діяльності. [5;17]

Під методами розуміються  способи, сукупність прийомів і операцій в соціально-культурній роботі; способи  досягнення якої-небудь мети, рішення  конкретної задачі.

Багато методів, що використовуються в соціально-культурній роботі, є  міждисциплінарними, що зумовлюється, як уже зазначалося, універсальним  характером соціальної роботи як виду діяльності. Тому, характеризуючи методи соціальної та соціокультурної роботи, їх ділять на економічні, правові, політичні, соціально-психологічні, медико-соціальні, адміністративно-управлінські та ін.

Методи соціально-культурної роботи багато в чому обумовлюються  специфікою об'єкта, на яку спрямована діяльність працівника і соціально-культурних служб. З іншого боку, вони визначаються також професією соціального  працівника, його спеціалізацією в  тій чи іншій області, сфері життя, структурою соціальних та культурних служб.

Дуже часто методи соціально-культурної роботи як виду соціальної поділяють  на два класи: методи вирішення задач  і методи отримання знань.

Методи соціально-культурної роботи багато в чому обумовлюються  специфікою об'єкта, на яку спрямована діяльність працівника і соціально-культурних служб. З іншого боку, вони визначаються також професією соціального  працівника, його спеціалізацією в  тій чи іншій області, сфері життя, структурою соціальних та культурних служб.

 

3. Державне управління  у соціально-культурній сфері

Соціально-культурне будівництво, яке структурно поділяється на галузі освіти, науки, культури, охорони здоров'я  й соціального захисту, фізичної культури та спорту, є важливою складовою  багатогранної діяльності Української  держави.

Характерною особливістю  соціально-культурної сфери є те, що вона пов'язана не тільки з матеріальними  цінностями, а й значною мірою  з духовними потребами громадян. Законодавство у цій сфері  покликано забезпечити естетичне  й моральне виховання людини, її навчання, охорону здоров'я, задоволення  соціально-культурних потреб. Спільність галузей законодавства в сфері  соціально-культурного будівництва  проявляється в єдності мети, принципів, методів правового регулювання, у єдиній їх службовій ролі в суспільстві.

У структурно-функціональному  плані соціально-культурне будівництво  можна охарактеризувати як систему, що об'єднує в собі різні напрямки державної діяльності. Це - діяльність щодо збереження й зміцнення здоров'я  людей, задоволення їх інтелектуальних, естетичних та інших духовних потреб, їх соціальний захист, формування особи, її навчання й виховання, підготовка й перепідготовка кадрів для народного  господарства тощо.

В організаційно-правовому  аспекті розрізняються галузі (підгалузі) управління соціально-культурною діяльністю: загальною середньою освітою, вищою  освітою, професійно-технічною освітою; мистецтвом і культурно-просвітницькою роботою, кінематографією, телебаченням і радіомовленням; видавничою справою, поліграфією й книжковою торгівлею; охороною здоров'я, фізичною культурою  та спортом, соціальним захистом населення.[8;101]

Можна визначити такий  зміст державного керівництва соціально-культурним будівництвом в Україні:

- правове регулювання  відносин шляхом прийняття законодавчих  актів, рішень державних органів,  спрямованих на реалізацію державної  політики у цій сфері;

- створення системи центральних  та місцевих органів управління  конкретними галузями соціально-культурного  будівництва, визначення їх структури  й компетенції;

- вжиття організаційних  та інших заходів щодо вдосконалення  структури та поліпшення організації,  підвищення ефективності роботи;

- розгляд Верховною Радою,  Президентом, Кабінетом Міністрів  найважливіших питань щодо соціально-культурного  будівництва, визначення пріоритетів  державної політики в цій сфері  в конкретний період розвитку  держави шляхом розробки та  реалізації цільових комплексних  програм;

- створення системи соціальних гарантій та захисту прав громадян у конкретних галузях соціально-культурного будівництва;

- здійснення фінансування  й матеріально-технічного забезпечення  соціально-культурної сфери; виділення  у державному та місцевих бюджетах  цільових коштів на фінансування  державної політики в конкретних  галузях соціально-культурного будівництва,  залучення матеріальних і фінансових  ресурсів підприємств, установ  й організацій, об'єднань громадян, що функціонують у соціально-культурній  сфері;

- створення достатньої  мережі державних соціально-культурних  закладів та установ широкого  й різноманітного призначення  з урахуванням специфіки того  чи іншого регіону (економічної  та соціальної структури, традицій, демографічного складу населення,  особливостей географічного й  кліматичною характеру тощо);

- утворення спеціальних  фондів.

Виходячи з аналізу  організаційних зв'язків і повноважень  державних органів, необхідно виділити органи, що здійснюють загальне керівництво  соціально-культурним будівництвом, - Верховну Раду, Президента, Кабінет  Міністрів, спеціальні галузеві органи управління - міністерства і відомства.

Загальне керівництво  соціально-культурним будівництвом в  Україні забезпечує Кабінет Міністрів, який вирішує найважливіші питання  у сфері соціального розвитку і культури. Так, у сфері культури Кабінет Міністрів та підвідомчі йому органи державного управління: [10;69]

- забезпечують реалізацію  політики держави у сфері культури;

- здійснюють за участю  громадських об'єднань розробку  державних програм розвитку культури  та їх фінансування;

- створюють умови для  відродження й розвитку культури  української нації, культур національних  меншин, які проживають на території  України;

- встановлюють державні  замовлення на випуск літератури, творів мистецтва;

- сприяють розвитку нетрадиційних  форм мистецтва;

- здійснюють заходи щодо  повернення у власність народу  України культурних та історичних  цінностей, що перебувають за  її межами;

- вирішують у встановленому  законодавством порядку питання  про надання закладам культури, що відіграють визначну роль  у духовному житті народу, статусу  національних;

- розробляють і забезпечують  впровадження науково обґрунтованих  суспільне необхідних нормативів  культурного обслуговування населення  різних регіонів України, матеріальних  і фінансових норм забезпечення  закладів культури;

- забезпечують підготовку  кадрів, створення необхідної мережі  державних навчальних закладів, науково-дослідних установ та  стимулюють розвиток наукових  досліджень з проблем культури;

- створюють базу по  виробництву спеціального обладнання  для закладів, підприємств і організацій  культури;

- організовують та здійснюють  культурне співробітництво з  зарубіжними країнами та міжнародними  організаціями, сприяють створенню  спільних інвестиційних фондів  розвитку культури в Україні,  а також центрів української  культури за кордоном;

- здійснюють координацію  діяльності міністерств, відомств, наукових установ, творчих спілок  та інших громадських організацій  щодо реалізації політики держави  у сфері культури (ст. 22 Основ законодавства  України про культуру).

Для здійснення державної  політики у соціально-культурній сфері  уряд України створює відповідні організаційні структури.

Характерною рисою соціально-культурного  будівництва в Україні, що вже  зазначалося, є його галузевий характер. Як одна із сфер діяльності виконавчо-розпорядчих  органів, управління соціально-культурним будівництвом охоплює декілька галузей: освіту; науку; культуру; охорону здоров'я; фізкультуру та спорт; соціальне  забезпечення. Причому управління освітою  і культурою, у свою чергу, містить  певні підгалузі. [12;138]