Кримінологічна характеристика злочинності осіб похилого віку

ЗМІСТ

Вступ 3

Розділ 1. Кримінологічна характеристика злочинності осіб похилого віку 5

Розділ 2. Особа злочинця похилого віку 10

2.1. Особливості особи злочинця похилого віку 10

2.2. Проблеми осудності осіб похилого віку 14

Розділ 3. Причини та умови геронтологічної злочинності 20

Висновки 28

Список використаних джерел 31

Вступ

Актуальність теми. Проблема протидії злочинності осіб похилого віку привертає увагу науковців  та світової громадськості у зв’язку  з тим, що останніми десятиліттями  у загальній популяції практично  всіх країн світу намітилась тенденція  зростання кількості людей похилого віку. В Україні ця проблема загострюється  тим, що починаючи з 1992 року старіння суспільства відбувається не лише за рахунок скорочення середньої тривалості життя громадян, а й через перевищення  смертності над народжуваністю, тобто  в результаті прямої депопуляції (скорочення) чисельності населення. При цьому  демографічна ситуація стрімко ускладнюється  через вимирання працездатного  населення. Між переписами 1959 і 2001 років  частка осіб у віці старшому за працездатний (понад 60 років для чоловіків і  понад 55 років для жінок) зросла на 11,3 % (з 13,5 % у 1959 р. до 24,8 % у 2001 р.).

Попри те, що вказана проблема має кримінологічний та кримінально-правовий аспекти, обумовлені зростанням кількості  злочинів, що вчиняються особами та проти осіб похилого віку, наявні на сьогодні дослідження присвячені в  основному вивченню соціально-економічних, медичних, культурних та інших негативних наслідків, викликаних депопуляцією та старінням населення.

Незначна кількість кримінологічних  досліджень присвячена лише окремим  аспектам злочинності осіб похилого віку. Зокрема, це праці таких вітчизняних  і зарубіжних вчених, як Є. Азарова, Ю. М. Антонян, М. М. Бабаєв, О. В. Барсукова, М. В. Войтін, Т. М. Волкова, М. М. Гернет, В. В. Голіна, О. М. Джужа, А. І. Долгова, А. П. Закалюк, М. Ф. Заменгоф, І. І. Карпець, Ю. Д. Криворучко, В. М. Кудрявцев, О. М. Литвак, Е. Б. Мельникова, Р. І. Михеєв, М. А. Неклюдов, В. П. Пєтков, Е. Ф. Побєгайло, В. М. Попович, Ю. Є. Пудовочкін, П. В. Разумов, Т. Є. Сарсенбаєв, В. В. Тирський, В. О. Туляков, В. І. Шакун, Д. А. Шестаков, Г. Й. Шнайдер та ін.

Поряд з цим, погіршення в  Україні демографічної структури  суспільства, збільшення майже удвічі кількості геронтологічних злочинів, викликаних не лише старінням населення, а й складною соціально-економічною та криміногенною ситуацією, зумовлює нагальну необхідність проведення багатоаспектного комплексного дослідження причин, умов, стану протидії та шляхів підвищення ефективності заходів запобігання геронтологічній злочинності. В той же час комплексні кримінологічні дослідження проблем запобігання геронтологічній злочинності в Україні практично відсутні.

Недостатня розробленість  переважної частини зазначених кримінологічних  та кримінально-правових проблем й  обумовила вибір та актуальність теми дослідження.

Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є кримінологічне вивчення злочинності осіб похилого віку, оцінка сучасного стану заходів  запобігання і протидії цьому  виду злочинності.

Для досягнення цієї мети було поставлено такі завдання:

– визначити поняття «геронтологічна злочинність» як злочинності осіб похилого віку;

– здійснити аналіз закономірностей  впливу депопуляції і старіння населення  на динаміку та структуру геронтологічної  злочинності;

– здійснити кримінологічний  аналіз сучасного стану геронтологічної  злочинності та визначити її місце  у структурі злочинності;

Об’єктом дослідження  є геронтологічна злочинність у  взаємозв’язку з соціальними  процесами осіб похилого віку в Україні.

Предметом дослідження є  кримінологічна характеристика й детермінанти геронтологічної злочинності в сучасних умовах, проблеми запобігання та протидії вказаній злочинності.

Методи дослідження. Методологічною основою дослідження стали такі загальнонаукові та спеціальні методи пізнання, як діалектичний, історичний, порівняльно-правовий, логіко-семантичний, конкретно-соціологічний, статистичний та інші методи.

Теоретичну основу дослідження  становлять наукові праці з кримінології, кримінального права, кримінально-виконавчого  права.

Розділ 1. Кримінологічна характеристика злочинності осіб похилого віку

Всесвітній процес старіння населення привертає дедалі більшу увагу медиків, демографів, соціологів, психологів, суттєво впливає на демографічну ситуацію в суспільстві, створює серйозні проблеми економічного, соціального, політичного, морального, психологічного, правового характеру [4, с. 67].

Зазначимо, що сьогодні питома вага осіб похилого віку серед злочинців є невеликою. Так, згідно зі статистичними даними МВС України, у 2002 р. частка зареєстрованих злочинів, що вчинені особами похилого віку, становила 2,33 %, у 2007 р. - 2,63 %, у 2009 р. - 2,67 %, у 2011 р. - 2,68 %. Враховуючи збільшення абсолютної кількості осіб похилого віку та їх питомої ваги в структурі населення в цілому, очевидним уважаємо прогноз щодо подальшого зростання кількості вищевказаних злочинів.

Отже, проблема співвідношення похилого віку і злочинності з огляду на неоднозначні тенденції на даний момент є особливо актуальною, однак недостатньо вивченою з точки зору кримінологічних пояснень. Комплексні дослідження в цій галузі майже відсутні. На даний момент у кримінологічній науці загальноприйнятого визначення поняття злочинності осіб похилого віку, або геронтологічної злочинності, немає. Дискусійним також є питання щодо вікової класифікації злочинців. Наведене обумовлюється низкою причин.

По-перше, слово «вік» означає тривалість існування об'єкта, його локалізацію у часі [13]. У науці виділяють календарний вік, який визначається кількістю прожитих років, та біологічний вік, який визначається мірою зниження життєздатності організму, втратою загального здоров'я, порушенням його функцій тощо. Зазвичай біологічний вік прирівнюють до календарного, однак це не завжди правильно, адже люди одного і того ж самого віку можуть сут- тєво відрізнятися один від одного за своїм біологічним віком [7, с. 10].

Сьогодні існують численні підходи до періодизації пізнього віку людини. Все це свідчить про те, що старість і старіння є індивідуальними для кожної людини [6, с. 44], не існує точної межі, яка б відділяла похилий вік від середнього. Часто 70-річна людина за своїми морфофункціональними ознаками випереджає навіть 50-річну [14, с. 28]. Таким чином, визначення віку, з якого особа буде вважатися похилою, є достатньо умовним і залежить від особливостей конкретної людини.

По-друге, уявлення щодо настання похилого віку змінювалися протягом усього історичного періоду існування людства. У зв'язку зі збільшенням тривалості життя змінювалися погляди на вікову періодизацію - якщо у XIX ст. 60-річна людина сприймалася як стара і дійсно відчувала себе такою, то сьогодні люди в такому віці і старше ведуть активну трудову діяльність і навіть керують державами.

Перше розмежування хронологічного віку людини надала школа Гіппократа. їх класифікаційна схема виглядала таким чином:

- дитинство (unventus) - до 14 років;

- зрілість (adolescentia) - від 15 до 42 років;

- старість (senectus) - від 43 до 63 років;

- довголіття (senium) - від 63 років і старше [15, с. 4].

Дійсно, протягом тисячоліть середня трива- лість життя людини коливалася в межах від 18 до 30 років. Лише на початку XVII ст. у результаті поступового покращення побутових умов середня тривалість життя в деяких країнах Європи почала перевищувати 30-річний рівень [16, с. 28]. До кінця XIX ст. середня тривалість життя становила 47-50 років і поступово зростала впродовж всього XX ст.

У 1973 р. Європейське регіональне бюро Всесвітньої організації охорони здоров'я (Київ) прийняло рішення вважати: вік 60-74 роки - похилим, 75-89 років - старечим, 90 років і старше - віком довгожителів [17, с. 57]. Протягом останніх десятиліть спеціалісти міжнародних організацій до людей похилого віку відносять осіб у віці від 60-ти або від 65-ти років і старше. ВООЗ як межу старості для високорозвинених країн частіше використовує вік 65 років, а для країн із більш низькою тривалістю життя - 60 років. Цей же вік найчастіше використовують у своїх роботах і спеціалісти ООН [18, с. 11].

В Україні людьми похилого віку зазвичай називають тих, хто досяг пенсійного віку [19, с. 11]. Так, згідно зі ст. 10 Закону України «Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні» громадянами похилого віку визнаються особи, які досягай пенсійного віку, а також особи, яким до досягнення пенсійного віку залишилося не більше як півтора роки [20]. Нагадаємо, що в результаті проведеної у 2011 р. в Україні пенсійної реформи особи мають право на призначення пенсії за віком після досягнення ними 60 років [21].

Для нашого кримінологічного дослідження, як і для кримінологічної науки взагалі, необхідно визначити конкретний вік, з настанням якого людина буде вважатися такою, що досягла похилого віку.

Думки вчених-кримінологів з цього приводу неоднозначні. Так, одні дослідники вважають, що до осіб похилого віку слід відносити осіб 50 років і старше, оскільки частка осіб 55-60 років і більше серед злочинців дуже незначна і тому не становить серйозного інтересу для кримінології (Ю. М. Антонян) [4, с. 67]. Інші вчені пропонують до осіб похилого віку відносити чоловіків старше 60 років, а жінок - старше 55 років, що відповідає пенсійному віку в Росії (П.В. Разумов, О.В. Барсукова) [5, с. 20; 8, с. 10]. Радянські вчені В.В. Тирський і М.В. Войтін, посилаючись на думку більшості вчених-медиків, що кінець періоду зрілості відповідає віку 60-ти років, пропонували саме цей вік вважати похилим [10, с. 24], адже саме з 60-ти років починається поступове зниження життєздатності організму: зміна зовнішнього вигляду, наростання фізичної немічності, зниження працездатності, фізичної активності, розвиток багатьох соматичних захворювань; вікові зміни центральної нервової системи, як-от зниження темпів психічної активності, що виявляється в уповільненні психомоторних реакцій, зниженні зосередженості, концентрації уваги, швидкості прийняття рішень, погіршенні пам'яті, неуважності, ускладненні в засвоєнні нової інформації тощо [17, с. 115].

Засновник російської геронтосоціології В. Д. Шапіро зауважує, що хоча поняття «похилий вік» походить із біології, по суті це соціально-культурне явище. Визначення похилого віку повинно бути функціональним, пов'язаним з основними змінами в соціальних ролях індивіда. Головний елемент такого визначення - зміна трудового статусу, зокрема вихід на пенсію і його соціальні наслідки, які надзвичайно важливі [23, с. 22].

На нашу думку, необхідно погодитися з позицією тих учених, які пов'язують похилий вік із досягненням пенсійного віку, тобто 60 років. Дійсно, з виходом на пенсію, як правило, відбуваються докорінні зміни в житті людини похилого віку. Вихід на пенсію сприймається як відхід від суспільного життя взагалі, а роль пенсіонера - як роль неповноцінної та непотрібної людини. Погіршення здоров'я, надлишок вільного часу, малорухомий, пасивний, одноманітний спосіб житт<span class="dash041e_0441_043d_043e_0432_043d_043e_0439_0020_0