Радянське цивільне право часів воєнного комунізму  охороняло трудове приватне господарство і особисту власність громадян, що пояснювалося політикою зміцнення союзу робітничого класу з трудящими непролетарськими елементами. Так, заборонялася реквізиція та конфіскація речей домашнього вжитку. В той же час декретом РНК УСРР від 1 березня 1919 року "Про відібрання лишків одягу та білизни у буржуазії" широко проводилася конфіскація та реквізиція речей домашнього вжитку експлуататорських класів. На перших порах в певних рамках допускалася приватна експлуататорська власність. Радянська влада вела облік і контроль за діяльністю дрібних підприємств, обмежувала чисельність найманих робітників.

     З формування радянського права власності  пов'язане спадкове законодавство. 11 березня 1919 року РНК УСРР прийняла декрет "Про скасування спадкування", по якому всі види спадкування (по закону і по заповіту) скасовувались, спадкова маса обмежувалась сумою в 10 тисяч карбованців (все інше майно переходило у власність держави) і поступала родичам померлого у вигляді "міри соціального забезпечення" з правом управління і розпорядження. Таким шляхом законодавець намагався перекрити ще одне джерело "нетрудового збагачення".

     Державна  монополія на хліб, нафту, сірники  і т.п. майже ліквідувала товарообіг. Система "главкізму" виключала  товарно-грошові відносини між  підприємствами. Натуральний продуктообмін витіснив грошові відносини, на правовому рівні відчувалося відповідне витіснення цивільно-правових норм адміністративно-правовим регулюванням. Нормативна заборона приватної торгівлі привела до виникнення "чорного ринку", де товарно-грошові відносини були деформованими [6; C. 356].

     2.2. Цивільний кодекс УРСР 1922 року

     Цивільне  право було тією галуззю права, яка  в першу чергу забезпечувала  проведення нової економічної політики. Тому кодифікація цивільного права  розпочалася відразу ж після  проголошення курсу на неп, у 1921 році. На основі Цивільного кодексу РРФСР і в повній відповідності з його принципами Наркомюст УСРР створив проект Цивільного кодексу УСРР, який являв собою повну рецепцію (прийняття) Цивільного кодексу РРФСР. ВУЦВК постановою від 10 грудня 1922 року ввів у дію Цивільний кодекс УСРР з 1 лютого 1923 року.

     Оскільки  Цивільний кодекс УСРР був побудований  на основі і в повній відповідності  з ЦК РРФСР, він сприйняв також  систему останнього. Складався з 4 частин і 435 статей. В загальній  частині визначалися основні засади, суб’єкти і об’єкти прав, правочини і позовна давність. У розділі “Речове право” викладалися норми, які регулювали право власності, право забудови і заклад майна. Розділ “Зобов’язальне право”, крім загальних положень, містив норми, що стосувалися зобов’язань, які виникають з договорів майнового найму, купівлі-продажу, міни, позики, підряду, поручительства, доручення і довіреності, товариства (простого, повного, товариства на вірі, товариства з обмеженою відповідальністю, акціонерного (пайового) товариства), страхування та зобов’язань, що виникають внаслідок безпідставного збагачення і внаслідок заподіяння іншому шкоди. Останній розділ присвячувався спадковому праву.

     Стаття 1 Цивільного кодексу зазначала, що “цивільні права захищаються законом, за винятком того, коли вони здійснюються всупереч їх соціально-господарського призначення”, що давало судам значний простір тлумачення закону. Принципу законності протиставлявся принцип доцільності, що не могло не привести до правового нігілізму. Законодавець всіляко підкреслював, що майнові права приватних осіб (як фізичних, так і юридичних) є поступкою, що підпорядковується загальній ідеї про пануючу роль соціалістичної власності.

     Суб'єктами цивільного права визнавалися як фізичні особи, так і організації (юридичні особи). Цивільну правоздатність могли мати начебто всі фізичні особи, однак ст.ст. 1, 4 містили положення про можливість обмеження "по суду в правах". У інтерпретації одного з редакторів ЦК РРФСР А.Г. Гойхбарга це означало, що правоздатність є лише умовно наданою здатністю, обмеження якої можливе не тільки в загальній формі законодавцем, айв окремих випадках цивільним судом — згідно зі ст. 1 ЦК. П.І. Стучка зазначав: "Можна сказати, що вся наша радянська наука цивільного права грунтується на цій статті 1 та ще статті 4" .

     Об'єктом  цивільних прав могло бути лише майно, не вилучене з цивільного обігу (ст.20). При цьому перелік вилученого з обігу майна був досить значним. До нього, зокрема, належали: промислові, транспортні та інші підприємства в цілому; обладнання промислових підприємств, рухомий склад залізниць, морські та річкові судна І літальні апарати; комунальні споруди; будівлі тощо (ст.22).

     Значну  увагу приділено регламентації угод, які визначалися як дія, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних правовідносин (ст.26). Угоди могли бути односторонніми або взаємними (договори).

     Кодекс  детально регламентував умови укладення, форму угод і наслідки визнання їх недійсними.

     Правила, встановлені щодо позовної давності, були досить типовими, однак для державних, кооперативних і громадських підприємств та організацій передбачався ряд винятків (ст.44 та інші).

     Розділ "Речове право" містив норми, присвячені праву власності, праву забудови і заставі.

     У ст.52 йшлося про власність: державну (націоналізовану та муніципалізовану), кооперативну, приватну. Відповідно до ст.54 предметом приватної власності могло бути будь-яке майно, не вилучене з приватного обігу. Положення загалом досить демократичне. Проте обмеження, встановлені ст.ст.22, 24 ЦК разом з нормами ст.55, 56 позбавляють підприємця можливості здійснювати будь-яку помітну діяльність, засновану на його ініціативі, заповзятливості і власній волі. Іншими словами, право приватної власності настільки звужене, що, врешті-решт, його можна вважати існуючим лише як виняток.

     Для захисту права власності передбачався віндикаційний позов (ст.ст.59-60). Можливо, існувала також вимога щодо усунення будь-яких порушень права власності, навіть не пов'язаних із позбавленням володіння. При цьому передбачався істотний виняток із загального правила: колишні власники, майно яких експропрійоване на підставі революційного права або взагалі перейшло у володіння трудящих до 24 серпня 1922 р., не мали права вимагати його повернення (примітка до ст.59). Таким чином, незалежно від наявності "правових" підстав позбавлення майна у перші роки радянської влади колишні власники не мали шансів його повернути. Натомість, для захисту права державної власності застосовувалася нічим не обмежена віндикація (ст.60). Цікаво, що така віндикація (для обмеженого кола суб'єктів) обґрунтовувалася сентенцією знехтуваного римського права — "де я (власник) знаходжу свою річ, там я її віндикую (відбираю)" (С.Н. Ландкоф).

     Крім  права власності, ЦК передбачав право  забудови і заставу майна, що були за своєю суттю правами на чужі речі.

     Право забудови визначалося як право зведення на державній землі будівлі і  користування нею разом із земельною  ділянкою протягом обумовленого терміну (ст.ст.71-84). Пізніше ці статті скасовані, а замість них введено низку норм, що закріплювали право безстрокового користування земельними ділянками для зведення на них будівель на праві власності житлово-будівельного кооперативу.

     Застава майна не могла не бути обмеженою  у зв'язку зі звуженням кола об'єктів приватних прав. Тому іпотека не передбачалася Існував також ряд обмежень щодо предмета застави (ст.87). Поза цими обмеженнями право застави було досить типове: допускалася застава внаслідок договору або спеціальної вказівки закону, можливою була перезастава, окремо обумовлювалась застава боргових вимог, будівель, морських торговельних суден, товару в обігу тощо Зазвичай закладене майно передавалося заставодержателю Винятки із загального правила зроблено для будівель, а також інших випадків, передбачених угодою сторін (ст.92). Слід зазначити, що застава будівель дещо нагадувала (за зовнішніми ознаками) іпотеку, однак остання, як зазначалося вище, принципово не допускалася у радянському цивільному обігу.

     Розділ "Зобов'язальне право" складався з 13 глав, однак фактично його норми були згруповані в чотири нерівноцінних за обсягом блоки: загальні положення (гл.1); зобов'язання, що виникають з договорів (гл.2-11); зобов'язання, що виникають внаслідок безпідставного збагачення (гл.12); зобов'язання, що виникають внаслідок заподіяння шкоди іншій особі (гл.13).

     Найважливішим завданням ЦК у галузі зобов’язального  права було закріплення позицій  держави і державних підприємств  в обороті, надання їм істотних переваг  і гарантій при укладанні угод (ст. 30 ЦК). Ця стаття була “однією з найбільш бойових статей ”, “за якою держава може розірвати явно невигідний для неї договір” [ 3; C. 110].

     У свою чергу, договірні зобов'язання мали "загальну" і "спеціальну" частини. Слід зазначити, що структура  і методологія цього розділу ЦК УСРР (як І Інших радянських цивільних кодексів) дуже нагадували книгу II Німецького цивільного кодексу. Багато спільного було також у їх змісті.

     Зобов'язання визначалося як відношення, внаслідок  якого одна особа (кредитор) має право  вимагати від іншої особи (боржника) певної дії, зокрема, передачі речей, сплати грошей або утримання від дій (ст. 107).

     Особлива  увага приділялася договірним зобов'язанням. Відповідно до ст. 130 договір визнавався укладеним, якщо сторони дійшли згоди  щодо всіх істотних його пунктів. У зв'язку з цим пропонувався такий їх перелік: предмет договору, ціна, термін, а також усі ті пункти, щодо яких за попередньою заявою однієї зі сторін має бути досягнута згода. Детально визначався порядок укладення договорів і момент виникнення договірних зобов'язань.

     Як  засоби забезпечення договірних зобов'язань  у гл. 2 цього розділу Кодексу  названі неустойка (ст.ст. 141-142) і  завдаток (ст.143). Привертає увагу  подібність цього рішення до того, що мало місце У Німецькому цивільному кодексі: норми про заставу — це "Речове право", завдаток І неустойка - "Зобов'язальне право" (загальні положення зобов'язального права), порука вважалась окремим видом договорів. Аналогічним є також зміст відповідних норм (з поправкою на "конспективність" ЦК УСРР).

     Серед окремих видів договорів названі: майновий найом, купівля-продаж, міна, позика, підряд, порука, доручення (до них  віднесені норми про довіреність), комісія (норми про неї включені до ЦК спеціальним законом від 16 жовтня 1925 р.), товариства, страхування.

     Вельми  оригінальним був підхід до регулювання  товариства. Кодекс передбачав існування  кількох їх видів: простого товариства; Повного товариства; товариства на вірі; товариства з обмеженою відповідальністю; акціонерного товариства (пайового товариства) — ст.ст.276-366. Просте товариство являло собою звичайний договір товариства, відомий ще римській і пізнішим системам права

     Інші  його види, зазначені в ЦК, є юридичними особами ("господарськими товариствами" - якщо користуватися сучасною термінологією) Слід звернути увагу на деякі відмінності тодішньої класифікації товариств від сьогоднішньої. Так, товариство на вірі тепер називається "командитне товариство", товариство з обмеженою відповідальністю — "товариство з додатковою відповідальністю", категорія "акціонерне товариство" охоплювала поняття власне акціонерного товариства і товариства з обмеженою відповідальністю в теперішньому їх трактуванні за українським законодавством. Проте досить швидко потреба радянської держави в господарських товариствах узагалі відпала; норми, їм присвячені, вже становили навіть не теоретичний, а швидше — історичний інтерес. Деяке значення зберегли лише акціонерні товариства. Діяли вони на підставі не норм ЦК, а відповідно до Положення про акціонерні товариства від 17 серпня 1927 р. Вони могли створюватися лише державними організаціями, установами або підприємствами і застосовувалися здебільшого для діяльності за кордоном, "у країнах народної демократії".

     Останній  розділ Цивільного кодексу був присвячений  питанням спадкового права.

     Тут слід мати на увазі, що Декретом від 11 березня 1919 р. спадкування було скасоване  взагалі, а потім, Декретом від 21 березня  того ж року, поновлено, але з істотними  обмеженнями розміру (суми) спадщини, кола спадкоємців і обсягу прав на майно, яке передається у спадок (спадкове майно переходило до спадкоємців у користування, а не на праві власності).

     ЦК  ліберальніше підходив до розв'язання цих питань, передбачивши, що майно  переходить (може перейти) до спадкоємців  на праві власності за наявності двох умов: 1) сума спадку не перевищує 10 тис. крб.; 2) спадкоємцями є дружина (чоловік), діти, онуки, правнуки, всиновлені та інші особи, які є непрацездатними І знаходилися на утриманні того, хто помер, не менше одного року до дня смерті. Поступово можливості спадкування були дещо розширені: скасовано граничний розмір спадку, розширено коло спадкоємців за законом і можливість розпоряджатися майном у разі смерті шляхом заповіту.

     Врешті-решт, спадкове право виглядало таким  чином: спадкування було можливе як за законом, так і за заповітом; діяло правило про певну свободу заповідальних розпоряджень (але з обмеженням кола спадкоємців за заповітом вимогою дотримання умов їх вибору, а також обов'язковою часткою).

     Спадкоємцями  за законом могли бути три черги  родичів померлого: