Система освіти в Україні

">3. ПОЗАШКІЛЬНА ОСВІТА

     Законодавством  України позашкільна освіта визнається складовою системи неперервної  освіти. Водночас, статистичні дані свідчать, що як інституційна мережа, так  і чисельність учнів позашкільних закладів освіти зменшуються; найбільш відчутного скорочення зазнає мережа тих закладів, діяльність яких потребує значних фінансових витрат і порівняно складного обладнання.

До позашкільних навчальних закладів належать різноманітні структури, що здійснюють освітню діяльність поза межами обов'язкової шкільної програми навчання.

     Станом  на початок 2005 р., в системі Міністерства освіти і науки України діяли 1497 закладів позашкільної освіти, в яких навчалися 1,2 млн. дітей і підлітків; Зокрема, в Малій академії наук, що має 25 територіальних відділень, — близько 30 тис.

     Протягом 1992-2004 рр. чисельність учнів закладів позашкільної освіти зменшилася майже на чверть (на 362,5 тис. осіб, або 23%).

     Крім  закладів позашкільної освіти Міністерства освіти і науки України, працює мережа шкіл естетичного виховання, підпорядкована Міністерству культури й мистецтв.

     Протягом 1990-2000 рр. мережа цих шкіл зазнала  не такого відчутного скорочення, як це сталося із закладами Міністерства освіти і науки: загалом, вона зменшилася лише на 12 одиниць (з 1533 у 1999р. до 1521 у 2000р.). Проте, чисельність учнів у школах естетичного виховання зменшилася так само значно — майже на 20%.

     Мережі  позашкільної освіти в Україні притаманна стійка тенденція до скорочення. Перш за все, вона характерна для структур, діяльність яких потребує складного обладнання. Останнє свідчить про те, що падіння кількісних показників системи позашкільної освіти зумовлюється, скоріше, не зменшенням соціальної потреби в цій складовій освіти, а недостатнім її фінансуванням.

 

4. ПРОФЕСІЙНО-ТЕХНІЧНА  ОСВІТА

     Законодавством України професійно-технічна освіта визначається складовою системи освіти, яка забезпечує первинну професійну підготовку, перепідготовку і підвищення кваліфікації робітників.

     Мережу  професійно-технічної освіти складають  професійно-технічні навчальні заклади (ПТНЗ). Фінансування ПТНЗ здійснюється з державного бюджету.

     Визначено три атестаційні рівні ПТНЗ: навчально-курсові  комбінати (І рівень); професійно-технічні училища (II рівень); вищі професійно-технічні училища та центри професійно-технічної освіти (III рівень). ПТНЗ присвоюють випускникам кваліфікацію "кваліфікований робітник". Випускники

акредитованих вищих професійних училищ III рівня можуть отримувати кваліфікацію "молодший спеціаліст"39.

     Переважну частку контингенту ПТНЗ становить молодь віком від 15 до 18 років, яка здобуває первинну професійну підготовку.

     З числа професійно-технічних закладів нового типу працювали 119 вищих професійних  технічних училищ і центрів професійно-технічної  освіти, що забезпечують високий рівень кваліфікації з технологічно складних, наукомістких професій; 11 центрів професійно-технічної освіти; три училища-агрофірми. 419 ПТНЗ здійснювали професійну підготовку та перепідготовку з робітничих професій незайнятого населення. Діяли понад 70 навчально-науково-виробничих комплексів за участю ПТНЗ.

     Відзначається також помітне підвищення рівня  працевлаштування випускників ПТНЗ. Це можна розглядати як свідчення  ефективності здійснених у системі  освіти заходів щодо приведення переліку професій, з яких здійснюються підготовка, до потреб сучасного ринку праці.

     Протягом  останніх років спостерігається  стійка тенденція до зростання у  загальній чисельності учнів  ПТНЗ абсолютного числа та частки дітей-сиріт і дітей, які потребують корекції фізичного та розумового розвитку.

5. ВИЩА ОСВІТА

     Законодавство України гарантує право громадян на отримання вищої освіти, в т.ч. безоплатне — в державних і  комунальних вищих навчальних закладах на конкурсній основі, якщо певний освітньо-кваліфікаційний рівень громадянин здобуває вперше49. Обов'язковість вищої освіти для громадян законодавство не унормовує.

     Вища  освіта побудована за ступеневим принципом (базова вища освіта та повна вища освіта) і забезпечується вищими навчальними закладами відповідного рівня акредитації. До вищих навчальних закладів належать технікуми, училища, коледжі, інститути, консерваторії, академії, університети. Розподіл вузів за рівнями акредитації, освітньо-кваліфікаційні рівні, який вони забезпечують, наведені у врізці "Структура вищої освіти".

     У поточному, 2001/2002н.р. в Україні працюють 983 вузи всіх рівнів акредитації і форм власності, що забезпечують навчання студентів за денною, вечірньою, заочною формами та екстерном50. Підготовка фахівців з вищою кваліфікацією здійснюється за 70 напрямами, що охоплюють понад 500 спеціальностей .

     ВИЩІ  НАВЧАЛЬНІ ЗАКЛАДИ  І-ІІ РІВНІВ АКРЕДИТАЦІЇ

     Вищі  навчальні заклади І-ІІ рівнів акредитації  впроваджені до структури вищої  освіти України замість колишніх середніх спеціальних закладів освіти — з метою приведення її у відповідність до структури освіти, яку рекомендують ЮНЕСКО, ООН та інші міжнародні організації.

     У розвитку мережі вузів цього рівня  акредитації з 1999р. спостерігаються  тенденції до збільшення кількісних показників. Високими є темпи зростання сектору вузів недержавної форми власності та сектору платного навчання в державних вузах.

     У 2004/2005 н.р., мережу вузів І-ІІ рівня  акредитації складають 665 навчальних закладів: 155 коледжів, 304 технікумів і 206 училищ. У навчальних закладах усіх типів навчаються 561,3 тис. студентів.

     Показник  чисельності студентів у розрахунку на 10 тис. населення скоротився, порівняно  з 1991/1992н.р., зі 142 до 115. Водночас, як видно  з діаграми "Вищі навчальні заклади  І-ІІ рівнів акредитації, кількісні показники системи цього рівня освіти протягом останніх років демонструють тенденцію до підвищення.

     Розподіл  вузів за формами  власності. Переважна більшість (88,3%; 587 одиниць) вузів є державними', в них навчаються 90,7% загального числа студентів (509 223 особи).

     Основну частку державних вузів становлять технікуми — 47,5% (279 одиниць); третину — училища (33,2%; 195 одиниць); 19,3% — коледжі (113 одиниць).

     Державні  вузи підпорядковуються більш ніж 20 центральним органам державної  влади та іншим структурам, що свідчить про значний рівень децентралізації управління.

     Вузи  недержавної форми власності  становлять лише 11,7% загальної мережі та охоплюють 9,3% загального числа студентів (52 тис. осіб). Водночас, динаміка зростання кількості недержавних вузів є досить сталою: протягом 1991-2002рр. вона зросла більш ніж втричі — з 23 до 78.

     Серед недержавних вузів переважають  коледжі — їх частка становить 53,8% (42 одиниці); майже третину становлять технікуми (32,1%; 25 одиниць); 14,1% — училища (11 одиниць).

     Конкурс на вступних іспитах до вузів І-ІІ рівнів акредитації є невисоким і має досить сталу тенденцію подальшого зменшення. У середньому, в 1990/1991н.р. він становив 1,91 (191 абітурієнт на 100 місць), у 2003/2004 н.р. - 1,35.

     Порівняно високим (1:1,52) був конкурс до закладів, що готують фахівців у галузі транспорту, зв'язку, права.

     Привертає увагу та обставина, що конкурс до закладів, що готують фахівців у галузі освіти, є одним із найнижчих (нижчими є конкурси лише до закладів, що готують фахівців для сільського господарства), і протягом останніх років демонструє сталу тенденцію подальшого зниження. Так, протягом 1999-2001рр. його динаміка виглядала наступним чином: 1,39/1,36/1,28.

     ВИЩІ  НАВЧАЛЬНІ ЗАКЛАДИ III-IV РІВНІВ АКРЕДИТАЦІЇ

     До  вищих навчальних закладів III-IV рівнів акредитації віднесені: університети, академії, інститути, консерваторії.

     У поточному, 2004/2005 н.р. в Україні працюють 318 вищих навчальних закладів III-IV рівнів акредитації, у яких навчаються 1415 тис. студентів.

     Розподіл  вузів за типами.Мережу вузів вищих рівнів акредитації складають: 114 університетів; 62 академії; 140 інститутів і дві консерваторії. 49 вузів мають статус національних. Дев'ять університетів належать до класичних, тобто готують спеціалістів з усіх основних фахових напрямів.

     Привертає увагу досить велика кількість університетів в Україні, що перевищує показники окремих розвинутих держав з усталеною системою вищої освіти. Так, у Франції нараховується 83 університети; в Канаді — 96. У Польщі за приблизно такої ж, як і в Україні, кількості вузів, уншерситетш лише 15.

     Розподіл  вузів за формами  власності. Переважну частку (70,8%) загальної кількості вузів вищих рівнів акредитації становлять державні (225 одиниць). У складі державних вузів: 57 академій, 106 університетів, 60 інститутів, дві консерваторії.

     Кількість вузів недержавної форми власності  становить 93 одиниці, що складає 29,2% загальної кількості. Серед недержавних вузів — п'ять академій, вісім університетів, 80 інститутів; у них навчаються 145,9 тис. студентів, або 9,4% загального числа.

     Динаміка  розвитку мережі державних і недержавних вузів свідчить, що після досить стрімкого росту, що припав на 1994-1999рр., мережа як державних, так і недержавних вузів фактично стабілізувалася.  
 
 

ВИСНОВКИ

     Статистичні показники стану української освіти висвітлюють її суперечливий і нерівномірний розвиток. Освітня система демонструє загалом позитивні тенденції розвитку. Зростає частка закладів нового типу, загальний рівень кадрового забезпечення освітнього процесу залишається високим. Активно розвивається система вищої освіти, зростає чисельність студентів, диверсифікуються форми власності та джерела фінансування освіти. Паралельно з поступовим переходом на державну мову навчання враховуються мовні потреби національних меншин у місцях їх компактного проживання.

     Водночас, ці позитивні тенденції спостерігаються переважно на двох напрямах: по-перше, там, де освітні послуги можуть бути не лише самоокупними, але й рентабельними — вища освіта, невеликий сектор загальної середньої освіти; по-друге, там, де активно діє міжнародна допомога та особиста підприємливість громадян — міжнародні обміни, проекти та програми.

     На  тих же напрямах, де освітні послуги  не є рентабельними, але потребують відчутних витрат, відзначаються  тенденції іншого характеру — скорочення мережі, брак кадрового забезпечення, який завжди є найточнішим індикатором браку коштів.

     Поза  сумнівом, прихід до освітньої системи  коштів з-поза державного бюджету є  позитивним чинником, що в період трансформаційної кризи сприяв утриманню українською освітою її традиційно міцних позицій. Водночас, ці позиції утримувалися, не в останню чергу, за рахунок нижчих ступенів освіти — дошкільної, загальноосвітньої, позашкільної, професійно-технічної. Саме ці, початкові, базові ступені неперервної освіти зазнали і зазнають відчутних втрат. Кілька років — і хвиля недофінансованої освіти нижчих ступенів досягне вищих. У поєднанні з демографічним провалом, котрий чекає Україну, вона здатна призвести до значних негативних наслідків. Попередити їх можна лише дійсною зміною пріоритетів державної політики — стосовно освіти загалом і її базових ступенів зокрема.  

     ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА

1. Закон України "Про вищу освіту" від 17.01.2002 № 2984-ІІІ (зі змінами і доповненнями ) // Офіційний сайт Верховної Ради України.
2. Закон України "Про дошкільну освіту" від 11.07.2001р. № 2628-ІП (зі змінами і доповненнями ) // Офіційний сайт Верховної Ради України.
3. Закон України "Про загальну середню освіту" від 13.05.1999 № 651-XIV (зі змінами і доповненнями) // Офіційний сайт Верховної Ради України.
4. Закон України "Про освіту" від 23.05.1991 року № 1060-ХІІ (зі змінами і доповненнями) // Офіційний сайт Верховної Ради України.
5. Галузяк В. М., Сметанський М.І., Шахов В.І. Педагогіка. – Вінниця, 2001. – 200 с.
6. Фіцула М.М. Педагогіка. – К., “Академія”, 2000. – 544 с.
7. Онишків З.М. Основи школознавства. – Тернопіль, 1996. – 104 с.