Значення творчої спадщини Миколи Дремлюги для становлення професійно-академічного напрямку бандурного репертуару

 

Безпосередньо пов’язані з засадами фольклорного формотворення варіаційні та сюїтні цикли, що складають значну частину творів М. Дремлюги для бандури. Так, варіації D-dur є свідченням майстерності митця у перетворенні досить простої народної теми, яка піддається переосмисленню, переінтонуванню завдяки послідовним фігураційним та іншим фактурним, а також метроритмічним, ладогармонічним, зрештою, структурним модифікаціям. Композитор наближається до використання принципів вільних романтичних варіацій, у яких кожне з втілень теми є носієм індивідуального образу, інколи дуже далекого від першоджерела. Більш складні структурні й композиційні рішення демонструють сюїти для бандури соло. Вони нерідко містять у собі в якості окремих частин своєрідні міні-цикли. Так, до Сюїти № 2 входить тема з варіаціями (четверта частина); Сюїта № 3 розпочинається й завершується прелюдією та фугою. У деяких частинах сюїт, як і в невеликих за масштабами окремих п’єсах, композитор продовжував використовувати мелодії народних пісень (наприклад, у другій частині Сюїти a-moll). Ступінь складності цих творів для виконавця варіюється від досить “простого” (Сюїта № 1) до значного, такого, що вимагає не тільки технічної, віртуозної, а й мистецької творчої зрілості. Показово, що однією з частин Сюїти № 2 є дума. Композитор послідовно намагався ввести до єдиного контексту жанри європейського походження (як, наприклад, рондо чи пассакалія) і суто українські жанри, як дума.

 

Наступним кроком на шляху введення бандури до загальноєвропейського  русла розвитку академічної музики було звернення до жанру сонати. Сам принцип сонатності, як відомо, вважається одним з вершинних у музичній драматургії; його використання є ознакою майстерності і творчої зрілості композитора. Поява сонат для бандури ознаменувала збагачення цього своєрідного жанрового поля.

 

Крім творів для бандури соло, М. Дремлюга створив музику для камерних ансамблів за участю бандури.

 

Одним з найбільш складних і віртуозних жанрів інструментальної музики, необхідною умовою якого є широкі та різноманітні можливості інструмента, по праву вважається жанр концерту. Поява Концерту для бандури з оркестром М. Дремлюги мала свого часу чи не революційне значення. За типом композиції та деякими іншими стильовими ознаками концерт близький до третьої сонати, що виявляється у двофазності композиції з помірно швидкою першою частиною та ще більш віртуозним фіналом, речитативності мелодики у солюючого інструмента, різноманітності прийомів виконавської техніки, виразній національній основі музики.

 

1.2. Взаємозв'язок творчості М.Дремлюги з процесами формування та розвитку нових тенденцій бандурного мистецтва.

 

Новаторство М. Дремлюги полягало у  використанні потенціалу бандури в руслі європейської композиторської традиції. Внесок, зроблений М. Дремлюгою до скарбниці репертуару для бандури, важко переоцінити. Композитор був одним з перших серед тих, хто започаткував і розвинув тенденцію створення оригінальної музики, призначеної для виконання на цьому інструменті. Для бандури, яка історично в автентичній традиції виконувала роль акомпануючого інструмента, а пізніше, при формуванні академічного (концертного) напрямку, стала застосовуватися для виконання перекладень творів, написаних для інших інструментів, діяльність М. Дремлюги мала справді історичне значення: вона ознаменувала собою початок шляху бандурного виконавства до осягнення загальноєвропейської музичної традиції і, в свою чергу, до входження бандури до річища академізму у широкому значенні. Висока якість творів була обумовлена не тільки рівнем творчого обдарування композитора, але і його плідною співпрацею із засновником київської академічної школи бандурного виконавства С. Баштаном, що дозволило композитору досконало вивчити і в подальшому врахувати специфіку інструмента та його виразові можливості.

 

Надзвичайно плідні результати звернення до жанрів бандурної музики обумовлювалися багатьма факторами, головними серед яких були особливості творчої особистості композитора. М. Дремлюга був втілювачем принципів школи корифея української музики Л.М. Ревуцького, серед яких: уважне, підкреслено шанобливе ставлення до фольклорної традиції, сприйняття народної пісні в усіх її проявах як головного джерела, інтонаційного витоку композиторського мислення. Бандура як втілення самого духу народної традиції була близькою композитору, а відтак стала для нього джерелом творчого натхнення. Звернення до музики для бандури було підготовлене усім ходом його творчого становлення.

 

Твори для бандури стали з’являтися у композиторському доробку М. Дремлюги на початку 60-х років. Цьому передував  тривалий період роботи з народною піснею. Адже протягом попереднього десятиліття митець послідовно і плідно працював у жанрі обробки народної пісні. Звернення до жанрів музики для бандури стало новим етапом у осягненні фольклорної традиції, зміцненні зв’язків між народною та академічною сферами української музичної культури, незалежно від того, наводив він фольклорні цитати чи використовував власні теми, просякнуті духом народної пісні. Показово, що робота над творами для бандури не стала епізодом у творчості М. Дремлюги. Органічно вписавшись до нової “жанрової домінанти” композитора – інструментальної музики, вони стали об’єктом його інтересу на цілі десятиліття, аж до останніх років життя.

 

Інструментальні жанри займають у  творчості композитора провідне місце. Вони акумулювали головні риси його творчості: тяжіння до програмності чи принаймні до визначеності характеру музичних образів, переважання піднесеного тонусу музичного висловлення у втіленні оптимістичного погляду на життя як домінуючого, мелодика як головний виразовий засіб і багата гармонія, опора на народнопісенний матеріал, різноманітність фактурних засобів, тяжіння до віртуозності, засноване на ґрунтовному знанні особливостей інструмента, похідне від народних принципів розвитку варіаційне розгортання музичної тканини, концепційна довершеність, ін.

 

 

 

 

 

II. Розділ. Художньо-естетичні засади стильвої системи Концерту для бандури з оркестром М.Дремлюги.

 

2.1. Художні образи та особливості  їх втілення у концерті для  бандури з оркестром М. Дремлюги.

 

2.2. Тип композиції та стильові  ознаки твору. Аналіз фактури  сольної та оркестрових партій.

 

 

 

Висновки

 

Процеси, що відбувалися з бандурою протягом ХХ століття, стали логічним продовженням побутування бандури  у фольклорній традиції, адже саме формування феномену кобзарства було проявом динаміки того, що С. Грица  назвала “професіоналізацією творчо-виконавського  начала у фольклорі”. Перехід бандури до нової якості, що відбувся із залученням її до сфери професійно-академічної музики, мав цілком природний характер і був глибоко обумовлений особливостями самого інструмента в аспекті його соціокультурного призначення.

 

Становлення професіонально-академічного напрямку бандурного мистецтва протікало із значними труднощами як об’єктивного, так і суб’єктивного характеру. До перших віднесемо цілком природні проблеми, що виникають при взаємодії фольклорних і професіональних засад у формуванні нової галузі професіонального мистецтва. Це налагодження системи навчання з врахуванням набутків народної традиції; накопичення певної кількості видатних виконавців і передача їх мистецьких надбань майбутнім поколінням, тобто формування виконавської школи; удосконалення інструмента; накопичення нового, відповідного до нових реалій його функціонування репертуару. Показово при цьому, що всі перелічені проблеми складають своєрідний комплекс і мають вирішуватися одночасно.

 

Серед труднощів суб’єктивного  характеру назвемо ті, що виникли  “ззовні” і не мали специфічно музичної природи, а обумовлювалися протіканням  соціокультурних процесів в Україні ХХ ст. Маємо на увазі той розрив у становленні нових форм функціонування бандурного мистецтва, що відбувся починаючи з середини 30-х і до 50-х років (так само це стосується і традиційного бандурного виконавства) і був викликаний негативним ставленням керівних кіл держави до бандури як до інструмента “націоналістичного” з усіма відповідними наслідками.

 

На даний час можна говорити про подолання перелічених труднощів  і досягнення значних результатів. Конструктивні удосконалення бандури  стали результатом діяльності видатних майстрів І. Скляра, П. Гончаренка, С. Ластовича-Чулівського, В. Герасименка, Р. Гриньківа і зумовили збагачення технічного і виразового потенціалу інструмента. Бандура розширила  ареал свого побутування не тільки у суто культурному відношенні, зайнявши значну нішу в професійно-академічному мистецтві, але і в географічному відношенні – нині вона інтенсивно культивується у Галичині, що не було типовим для народної традиції цього регіону.

 

В Україні сформувалися дві потужні  школи академічного бандурного виконавства: київська на чолі з С. Баштаном і  львівська, яку очолював В. Герасименко, а зараз – Л. Посікіра. Класи бандури існують майже в усіх вищих музичних навчальних закладах України.

 

Бандурний репертуар нині є багатим  і різноманітним; він представлений творами різних форм і жанрів, втілює різні індивідуальні стильові настанови своїх авторів, зберігаючи при цьому глибинні зв’язки із фольклорними джерелами. Розвиваючись у двох руслах – суто інструментальному і вокально-інструментальному, – музика для бандури в її професіонально-академічній іпостасі має вже власну скарбницю, до якої увійшли твори К. Мяскова, М. Дремлюги, А. Кос-Анатольського, В. Тилика, В. Годзяцького, М. Волинського, В. Зубицького, С. Баштана. Їхні твори засвідчують жанрову та індивідуально-стильову різноманітність творів, бандурного репертуару. Скарбниця бандурної музики нині постійно поповнюється. Чотири концерти для бандури з оркестром написав американський композитор Ю. Олійник. У період 1994-1999 рр. були написані нові твори для бандури В. Власова, А. Гайденка, М. Денисенко, Л. Донник, Л. Думи, Є. Мілки, К. Мяскова, І. Тараненко, В. Тилик, Р. Гриньківа. Бандура застосовується у різноманітних інструментальних ансамблях, вступає у найнесподіваніші темброві поєднання. Серед авторів музики для бандури – як композитори старшого покоління, так і представники молодої генерації. Бандура включається до музичної тканини творів, в яких застосовується найновітніша композиторська та виконавська техніка.

 

Сказане дозволяє зробити висновок, що бандура посіла достойне місце у сучасному українському професійному інструментарії нарівні з іншими інструментами, що виглядають більш звично у цій іпостасі.

 

В еволюції бандурного мистецтва ХХ ст., поява творів М. Дремлюги мала велике значення. Вони стали важливим фактором формування школи академічного бандурного виконавства, склавши основу педагогічного та концертного репертуару. Композитор послідовно намагався розкрити виразові, віртуозні можливості інструмента. У його доробку – твори для бандури у різних формах і жанрах та різного ступеня складності, починаючи від невеликої п’єси, мініатюри до сонати, концерту для бандури з оркестром. Таким чином, вони можуть використовуватись у педагогічній практиці від початкових етапів підготовки бандуриста-виконавця – до найвищих ступенів навчання, а також широко застосовуватися у концертному репертуарі. Своєю творчістю, незалежно від обсягу та рівня виконавської складності п’єс, композитор послідовно проводив високі духовні, естетичні настанови, намагаючись втілювати ідеали добра і краси. Бандурна музика М. Дремлюги здобула високу оцінку фахівців і з точки зору її художньої вартості, і з точки зору історичного значення. Вона становить важливий етап у формуванні естетично і технічно досконалого репертуару, необхідного для новоутвореного мистецького напрямку у вітчизняній музичній культурі.

 

Тенденції подальшого розвитку професійно-академічного напрямку бандурного мистецтва продовжують набирати силу. Потужний художній потенціал, закладений у ньому, дає підстави прогнозувати значні творчі досягнення у майбутньому. Ім’я Миколи Дремлюги як одного з фундаторів бандурного репертуару навіки залишиться в історії української музичної культури як взірець дбайливого ставлення до її духовності та зразкового професіоналізму.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Список літератури

1. Горюхина Н. Эволюция сонатной формы. 2 изд. – К.: Музична Україна, 1973. – 310 с.
2. Морозевич Н. Бандурне мистецтво як культурне надбання сьогодення. – Автореферат дис... канд. мист. – Одеса. – 2003. – 20 с.
3. Муха Антон. Композитори України та української діаспори. — К.: 2004. — ISBN 966-8259-08-4
4. Панасюк І. Дві тенденції сольно-інструментального бандурного виконавства в контексті становлення і розвитку сонатного жанру // Музикознавчі студії Інституту мистецтв Волинського державного університету ім. Лесі Українки та НМАУ ім. П.І.Чайковського: збірка наукових праць. – Луцьк: РВВ “Вежа”, 2007. – Вип. 1. – С. 181-196.

 

Творчість Дремлюги відзначена поєднанням класичної форми і  національних інтонацій – романтизований академізм.

поєднання народного мелосу з музично-стильовими особливостями професійної музики.

Концерт (concert) (від лат. concertare – змагатися чи від італ. concerto – згода, гармонія) – 1. Публічне виконання музичних творів. 2. Жанр великого, віртуозного за характером, музичного твору для соліста (інколи двох-трьох) з оркестром у формі тричастинного сонатного циклу. 3. Поліфонічний вокальний або вокально-інструментальний твір, який ґрунтується на зіставленні двох або кількох партій (співацьких голосів, органа, інструментального ансамблю).

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Муха Антон. Композитори України та української діаспори. — К.: 2004. — ISBN 966-8259-08-4

Твори М. Дремлюги:

кантати:

• «На оновленій землі» (сл. І.Франка, В.Бичка, В.Сосюри, 1963),
• «На колгоспних полях» (сл. О.Новицького, 1966),
• ораторія «Ленін» (1970);

для симфонічного оркестру

• цикл симфонічних поем «Батьківщина»
• сюїта «В Польщі» (1962),
• «Болгарська поема» (1966),
• «Лірична поема» (1966),
• «Пороніно» (1961),
• 6 симфоній (1968, 1971,1978,1983,1986,1991);
• поема «Пісня про мир» (1977);