Ампір в українській архітектурі

ВСТУП

     В кінці XVIII і в XIX ст. український народ  зазнає найгірших днів царської російської реакції, яка поступово, але рішуче й жорстоко, ліквідує автономність України, касує військо, гетьманат, цілий автономний адміністративний устрій. Національний і культурний гніт відбивається в значній мірі й на мистецькому житті.

     Замість вільної артистичної творчості  з’являються нові будови, роблені  по шаблонових проектах, надісланих з  Петербурга й Москви, не пристосованих  не тільки до мистецького смаку українців, а й навіть до підсоння України. Нарешті в 1800 р. виходить наказ російської влади, яким зовсім забороняється будувати церкви українського типу. Замість того від середини XIX ст. з’являються обридливі церкви у псевдовізантійському й ніби «московському» стилі. Але дивлячись на це, українська творчість не вгасає, пристосовує шаблонові проекти до свого смаку й дає ряд нових своєрідних творів.

     Як  відміна класичності, на початку XIX ст. приходить стиль ампір (із франц. «стиль імперії»), який мав замилування  до спокійних монументальних форм римського взірця, широких зовсім гладких стін, округлих колон, так званих дорійського ордеру, півпольних вікон та ступінчастих низьких і гладких аттиків над колонадою.

     Одначе  й стиль ампір мусив зробити  багато поступок українським будівничим традиціям, особливо в маленьких провінціальних палатах та будиночках, де ґанки, галерейки й мансарди (поверх, що уміщено під самим дахом будови) набирають своєрідних українських рис.  
 
 

1.Загальна  характеристика стилю  ампір в українській  архітектурі

XIX століття 

     Із  приходом стилю ампір найбільше розвивається міське будівництво. Постає цілий ряд нових ратуш (Харків, Полтава, Київ, Львів, Чернівці), що знаменують собою останнє зусилля самоврядування українських міст. Всі вони квадратового заложення, з квадратовою вежею, простих і холодних мас та гладких понурих стін. Таким самим характером відзначаються тріумфальні брами, колони-пам’ятки, які в той час любили ставити з нагоди різних подій.

     Одну  з кращих колон (за проектом, архітектора  А. Меленського) було поставлено в Києві в 1802 р. з нагоди повернення Києву відібраного в кінці XVIII ст. Магдебурзького права й сполученої з ним самоуправи міста (пізніше, щоб стерти всякі сліди цього символа, російські урядові кола стали називати колону пам’ятником «Хрещення Русі»).

     В першій половині XIX ст. при новому адміністративному поділі України в стилі ампір постає більшість державних будинків Полтави, Чернігова, Києва, а на запорізьких степах — Одеси й Херсона.

     Остання стадія класичності наступає в другій половині XIX ст. за часів царя Миколи І, коли будови набирають особливо понурих і сурових форм, прикладом чого може служити будинок університету в Києві. З церковних будов у стилі ампір найбільше збереглося на Харківщині й особливо Полтавщині (Хорол, Ромни, Лубни, Пирятин, Прилуки).

     В заложенні вони переважно хрещатої форми. Це, наприклад, собор у Хоролі 1800 — 08 рр., що близько стоїть до давніших будов XVII — XVIII ст., але лише з одною  середньою банею на округлому  гладкому під баннику. З більших  будов з цієї доби походять собори в Одесі, Херсоні та Кременчуці, що належать до течії академічного класицизму, який почав плекатися в офіційних технічних школах Росії.

     Досить  поширеним був також тип зовсім округлих будов (ротонд) із колонами або  без них, яскравих ампірових форм, як церкви в с. Кукавці (1806) і м. Шатові на Поділлі, Різдва на Подолі в Києві (1809), «Аскольдова могила» в Києві (1810), церква Гощівського монастиря в Галичині (1842) та ін. Перетворення класичних зразків в українському народному дусі в більшій мірі виявилося на західноукраїнських землях, як це, наприклад, свідчить кафедральна церква в Чернівцях, побудована в 50-х роках XIX ст. на п’ятидільному заложенні з трьома банями, подібно до буковинських дерев’яних церков.

     Від середини XIX ст. міське будівництво житлового й громадського призначення у зв’язку з пануючим у цілій Європі утилітаризмом і меркантильністю переймається еклектизмом — мішаниною різних історичних стилів не тільки в різних об’єктах, а також в одній будові. Серед різних фаз еклектизму та різноманітних мистецьких напрямів особливо поширюється т. зв. віденський неоренесанс. Загальне архітектурне обличчя наших головніших міст (навіть незалежно від бувшого австро-російського кордону) — Києва, Одеси, Харкова, Львова, Чернівців, Перемишля, Херсона та навіть Ростова й Катеринодара на Кубані — власне завдячує цій віденській моді.

     Зокрема, в цьому характері побудовані більші міські театри в Києві, Одесі, Львові та інші громадські будови по містах. Рівночасно в техніці будівництва  на Наддніпрянщині помічається поступовий підупад, який особливо зусилюється під кінець XIX ст. Річ у тому, що російська централістична влада в боротьбі за опанування усіх ділянок культурного та економічного життя на Україні з особливим завзяттям нищила українське міщанство і зв’язане з ним ремісництво, яке своїми цеховими організаціями ставило чималий опір централістичним стремлінням Москви.

     Постійні  утиски цехів закінчилися цілковитим їх скасуванням у 1900 р. Безперечно, цеховий  устрій ремісництва в той час уже віджив свій вік, але коли в Західній Європі стара система навчання в цехових організаціях поступово замінялася сіткою державних ремісничих шкіл, на Україні з моментом ліквідації цехів російський уряд замість того не тільки не створив закінченої сітки фахової освіти, але навіть не дав мінімальної кількості ремісничих шкіл.

     Отже, коли в старі часи на Україні в  цехових організаціях постійно виховувалися молодші кадри добрих ремісників, зокрема мулярів, теслярів, каменярів, різьбярів та солідних технічно підготовлених будівельних майстрів, то з підупадом цехових організацій та браком фахових шкіл старих майстрів та ремісників не було ким замінити або приходили робітники, мало підготовлені та без потрібного технічного знання.

     Наслідком цього було те, що багато будов другої половини XIX ба навіть початку XX ст., особливо на провінції, були не тільки безвартісні з мистецького боку, але також технічно примітивні, так що чимало їх понищилося й розвалилося. Це завжди гостро відчували визначні наші митці та архітектори. Але всякі заходи для створення місцевих шкіл, як вищого, так і нижчого типу, здебільшого розбивалися об тверду стіну централістичних стремлінь Москви, яка засновувала такі школи в себе (передусім у Петербурзі й Москві). Туди, власне, мусила їхати українська шкільна молодь, звідтам і приходила «нова мода» в будівництві, майже завжди запізнена в Західній Європі, але «приправлена» в московському дусі. Так у другій половині XIX ст. під впливом національного романтизму на Заході (відродження pоманcького стилю) в Росії постав націоналістичний напрям, що дав пеевдовізантійсько-руський, стиль. Він насильно впроваджувався на Україні в церковному будівництві (собори в Житомирі, Харкові, Катеринославі та ін.), нерідке даючи жахливі немистецькі зразки. До цього часу належать урядові «реставрації» дорогоцінних пам’яток нашого, будівництва княжої добі», коли, наприклад, були розібрані й знищені будови Херсонеса IV — X ст., Десятинна церква в Києві X ст, перебудовані кафедра у Володимирі-Волинському XII ст., церква в Овручі XII ст. та інші, а на їхньому місці були збудовані безвартісні будови ніби у «візантійському» стилі. У більш витриманих візантійських формах і бодай хоч технічно краще побудовані Володимирський собор у Києві та Олександрівська церква в Кам’янці перших років XX ст.

     На  західноукраїнських землях, що були під  Австро-Угорщиною, течія романтизму впроваджувала переважно форми  романського та готичного стилю. Правда, були спроби українських архітекторів додавати деякі мотиви «свої», тобто  візантійські, але через брак свого мистецького центру та особливо школи ці спроби були здебільшого невдалі.  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     2.Віденський  сецесіонізм 

     В найновіші часи будівництво на Україні  переживало усі фази еклектизму, які  панували в мистецтві Європи, включно  і т. зв. стиль модерн, на західноукраїнських землях відомий більше під назвою віденського сецесіонізму. В цьому стилі, який панував порівняно недовго — в останніх роках XIX і перших роках XX ст. — побудовані величезні залізничні станції в Жмеринці (на Поділлі) і Львові, остання — за проектом відомого українського інженера-архітектора Івана Левинського (1851 — 1918), якому належать також інші будови Львова — готель «Жорж», торговельно-промислова палата, будинок «Дністра», дім василіянок та ін.

     З початком XX ст. поміж українськими митцями і спеціально архітекторами поширюється течія відродження українського архітектурного стилю. В поширенні цієї ідеї та в практичному проведенні її в життя велику роль відіграла «Українська громада» студентів Інституту цивільних інженерів у Петербурзі, де першим головою (від 1905 р.) був архітектор Сергій Тимошенко.

     Цей мистецький напрям можна поділити на дві течії: перша для створення  своєрідного українського стилю  прагнула використовувати мотиви українського барокко, друга — народне дерев’яне будівництво. До першої течії належать великі житлові доми архітекторів Альошина в Києві та Фетисова в Запоріжжі (Катеринославщина).

     Друга течія започаткована церквою  єпископа Партенія Левицького в Плішивцях  на Полтавщині в 1902 — 06 рр., де використані форми знаменитого запорізького собору в Самарі.

     Визначним твором, що належить до цього другого  напряму, є будинок земства в  Полтаві (тепер Український державний  музей), побудований визначним нашим  архітектором Василем Кричевським  з участю маляра Сергія Васильківського. З інших архітекторів відмітимо праці Жукова (шкільні будинки на Харківщині), Мощенка на Полтавщині, а в Галичині — Івана та Льва Левинських, Олександра Лушпинського, Романа Грицая, Василя Нагірного.

     Сполучення  форм кам’яної архітектури українського барокко з дерев’яним будівництвом знайшло прекрасну творчу переробку в працях архітекторів Сергія Тимошенка та Дмитра Дяченка. Першому належать цілий ряд вілл та проектів церков, другому — проект Історично-архітектурного музею в Кам’янці-Подільському (1913), школи на Полтавщині та головний корпус Сільськогосподарської академії в Києві (1928). Ініціативі цього архітектора належить також заснування в Києві Товариством українських архітектори) Українського архітектурного інституту (1919), який був у 1924 р. приєднаний до Мистецького Інституту в Києві.

     В найновіших часах по війні й революції  найбільшого поширення набуває  західноєвропейський напрям конструктивізму, що оснований на принципі функціоналізму — пристосування кожної частини  своєму практичному призначенню, цілковитого усунення декоративних прикрас і непотрібних додатків.

     Конструктивізм  широко послуговується залізобетонними  конструкціями, склом та іншими новими будівельними матеріалами, має смисл  для великих елементарних геометричних мас, легких широко закроєних перекрить, великих гладких площ, терасових композицій, плаского даху. До кращих будов конструктивного напряму належать електровня в Києві, суконна фабрика в Кременчуці, будинки Дніпрельстану, будинок каси хворих у Львові й величезний комплекс будов «Держтресту» в Харкові.

     Наприкінці  ХІХ ст. та в першій половині ХХ ст., надзвичайно цікавими є пошуки національної своєрідності та формування українського архітектурного стилю в творчості  В.Кричевського, П.Альошина, А.Максимова, Д.Дяченка, О.Вербицького, їхніх однодумців та послідовників. Так, В.Кричевський і його послідовники активно розвивали стилістичні риси своєрідності українського модерну, а П.Альошин, Д.Дяченко та інші вбачали витоки національного стилю в традиціях українського бароко. О. Вербицький активно розробляв раціоналістичні тенденції в українській архітектурі.

     Пошуки  національної своєрідності в українській  архітектурі та використання національних традицій не припинялися і після  встановлення диктатури та довголітнього  існування радянської тоталітарної системи і партійно-державного контролю за творчою діяльністю митців. В 20—30-ті роки помітного розвитку набувають новації конструктивістів (комплекс Держпрому в м. Харкові, архітектори: С.Серафимов, С.Кравець, М.Фельгер; Дніпрогес, архітектори: В.Веснін, М.Коллі та ін.).

     Але цей прогресивний архітектурний  процес був призупинений правлячою  диктатурою, і в 1932 р., з організацією єдиної Спілки архітекторів, було проголошено  єдиний творчий метод — метод  соціалістичного реалізму і тотальної орієнтації на класику. Розпочинається активна політизація архітектурної діяльності та формування архітектури тоталітарного режиму з його пориваннями до гігантоманії та бутафорської помпезності архітектурних форм, які мали втілювати «розквіт» і т. п. Це особливо далося взнаки при організації конкурсів 1935 р. на проектування Урядового центру в історичній зоні м. Києва. Після трьох конкурсів до будівництва був рекомендований проект архітектора П. Лангбарда, і в 1936—1938 рр. одна із споруд комплексу, будинок ЦК КП(б)У (нині Міністерство закордонних справ України), була збудована. Внаслідок цих робіт було зруйновано шедевр вітчизняної архітектури — Михайлівський Золотоверхий собор, нині відбудований.