Чорна рада

 

Боже мій! — каже. — Да се ж Сомко!

 

А той собі зрадів, побачивши Шрама. Обнялись, поціловались і довгенько держали один одного, обнявшись.

 

Далі привітавсь гетьман і з Череванем. Черевань так зрадів, що нічого й не зміг сказати на гетьманське привітаннє, да вже обнявшись, промовив тілько:

 

— А, бгатику мій любезний!

 

Череваниху назвав гетьман, вітаючись, рідною ненею. Вона аж помолодшала і вже нащебетала йому всячини.

 

— А ось і моя наречена! — сказав Сомко, обернувшись до Лесі. — Вам, ясная панно, чолом до самих ніжок!

 

І взяв її за руку і поціловав як дитину.

 

— Давно ми, — каже, — не бачились за військовими чварами, да ось немов господь нас ізведе навіки докупи.

 

Леся почервоніла, да аж нахилилась, як повна квітка в траві, і пригорнулась до матері, обнявши її руку.

 

Тут-то вже Петро мій догадавсь, що за гетьман снився Череванисі. У них, мабуть, давно вже було з Сомком поладжено. Дивно тілько здалось йому, що Черевань про те ані гадки; да, видно, се така була пані, що справлялась і за себе, і за чоловіка.

 

Тепер уже нічого було думати про Лесю Петрові. Хоть він був і значний козак, да не против гетьмана; хоть він був юнак уродливий, да не против Сомка. «Сомко був воїн уроди, возраста і красоти зіло дивної» (пишуть у літописах); був високий, огрядний собі пан, кругловидий, русявий; голова в кучерях, як у золотому вінку; очі ясні, веселі, як зорі; і вже чи ступить, чи заговорить, то справді по-гетьманськи. Так куди вже із ним мірятись Петрові!

 

Не пустив Шрама Сомко у печери, завернув до себе з усіма на козацьке подвір'я. А козацьке подвір'я було не вкупі з монастирем; бо мирянам здумається гримнути іноді й лишній раз кубком або загомоніти буйними речами; так щоб не вводили братії в іскушенів, стояв на одшибі про такий случай хуторець. Туди Сомко повів своїх гостей.

 

Увійшли у світлицю, а там уже все готове на столі до обіду.

 

Шрам іще раз обняв Сомка.

 

— Сокіл мій, — каже, — ясний!

 

— Батьку мій рідний! — каже Сомко. — Я здавна привик звати тебе батьком!

 

Тоді Шрам сів конець стола, підпер руками сиву голову і гірко заплакав.

 

Усі засмутились. Здивовався гетьман. Знав він Шрамову тугу натуру; сам був притомен, як принесли до Шрама козаки сина, сім раз наскрізь пробитого кулями. Старий попрощавсь із мертвим тілом мовчки і без плачу й жалю поблагословив на погреб. А тепер ось іллється сльозами, мов на похоронах у Хмельницького, на тих смутних похоронах, що три дні гримали самопали, три дні сурмили смутно сурми, три дні лились козацькії сльози.

 

— Батьку мій! — каже гетьман, приступивши до Шрама. — Що за біда тобі склалась?

 

— Мені! — каже, піднявши голову, Шрам. — Я був би баба, а не козак, коли б заплакав од свого лиха.

 

— Так чого ж, бога ради?

 

— А хіба ж нічого?.. У нас окаянний Тетеря торгується з ляхами за християнські душі, у вас десять гетьманів хапається за булаву, а що Вкраїна розідрана надвоє, про те усім байдуже!

 

— Десять гетьманів, кажеш? А нехай хоть один за неї вхопиться, поки я держу в руках!

 

— А Іванець? А Васюта?

 

— Васюта старий дурень, з його химери сміються козаки; а Іванець гетьманує тілько над п'яницями. Давно я потоптав би сю ледар, да тілько честь на собі кладу!

 

— Так, ледар-то вони ледар, да й не дають твоїй гетьманській зверхності розширятись по Вкраїні!

 

— Хто тобі сказав? Од Самари до Глухова вся старшина зове мене гетьманом, бо в Козельці на раді всі полковники, осаули, сотники, всі значні козаки присягли мене слухати.

 

— Аже ж сьому правда, що Васюта подав у Москву лист против твого гетьманства?

 

— Правда, і якби не сива голова Васютина, то зробив би я з ним те, що покійний гетьман із Гладким.

 

— Ну, і тому правда, що Іванця в Січі огласили гетьманом?

 

— І тому правда; так що ж? Хіба не знаєш юродства запорозького? У них що ватажок, то й гетьман.

 

— Знаю я його добре, пане ясновельможний! Тим-то й боюсь, щоб вони не заподіяли тобі якої пакості. Окаянна сірома нишпорить усюди по Вкраїні да баламутить голови поспільству. Хіба не чув ти поголоски про чорну раду?

 

— Химера, батьку! Козацьке слово, химера! Нехай лиш виїдуть у Переяслав царські бояре, побачимо, як та чорна рада устоїть против гармат! Запорожців тоді я здавлю, як макуху, гетьмана їх поверну в свинопаси, а дурну чернь навчу шанувати гетьманськую зверхність!

 

Подумав Шрам да й каже:

 

— Од твоїх речей душа моя оживає, яко злак од божої роси. Тілько смущає мене, що запорозькі ґультаї баламутять не одно сільське поспільство, бунтують вони й міщан против козацтва.

 

— Знаю й се, — каже Сомко, — і, правду тобі сказати, воно мені й дармо. Нехай наш казан закипить іще й з другого боку, щоб ізварилась каша. А то козаки дуже вже розопсіли: «Ось ми-то люде, а то все грязь! Нехай годує нас поспільство, а наше козацьке діло — тілько по шинках вікна да пляшки бити». Потурай тілько їм, то якраз заведуть на Вкраїні шляхетськії звичаї і заколотять миром не згірше. Уже ж, здається, Польща нас добре провчила, уже пора нам знати, що нема там добра, де нема правди. Ні, нехай у мене всяке, нехай і міщанин, і посполитий, і козак стоїть за своє право; тоді буде на Вкраїні і правда, і сила.

 

Шрам за сі слова обняв і поціловав гетьмана.

 

— Дай же, — каже, — боже, щоб твоя думка стала думкою всякого доброго чоловіка на Вкраїні!

 

— І дай, боже, — додав Сомко, — щоб обидва береги Дніпровії приклонились під одну булаву! Я отсе, скоро одбуду царських бояр, хочу йти на окаянного Тетерю. Виженем недоляшка з України, одтиснем ляхів до самої Случі, да, держачись за руки з Москвою, і громитимем усякого, хто покуситься ступити на Руськую землю!

 

Шрам аж помолодшав од такої речі.

 

— Боже великий! Боже милосердний! — каже, простягши руки до образа. — Положив єси йому в душу мою найдорожчу думку, поможи ж йому й доказати сю справу!

 

— Годі ж уже про великі діла, — каже Сомко, — давайте ще про малії. Не добро бути чоловіку єдиному. Треба, щоб у гетьмана була гетьманша. Отже ознаймую перед усіма, хто тут єсть, що давно вже зложив руки з панією Череванихою за її дочку Олександру. Тепер благослови нас, боже, ти, панотче і ти, паніматко!

 

Да так говорячи, узяв за руку Лесю, да й поклонились обоє батькові і матері.

 

— Боже вас благослови, дітки мої! — каже Черваниха.

 

А Черевань щось хоче сказати, да не зможе вимовити й слова, а тілько — «бгатику!» да й замовкне.

 

Шрам глянув на свого Петра, а Петро стоїть коло вікна білий, як крейда. Може, старому й жаль стало сина, тілько не такий Шрам був батько, щоб дав кому догадатися.

 

— Що ж ти нас не благословляєш, панотче? — каже Сомко Череваневі.

 

— Бгатику, — каже Черевань, — велика мені честь оддать дочку за гетьмана, тілько вона вже не наша, а Шрамова: учора в нас було півзаручин.

 

— Як же се так сталось, паніматко? — обернувсь тоді Сомко до Череванихи.

 

Вона хотіла вимовитись, но Шрам припинив її, взявши за руку, і рече:

 

— Нічого тут не сталось, пане ясновельможний. Я сватав Лесю за свого Петра, не знаючи про ваш уклад. А тепер лучче я свого сина оддам у ченці, ніж би став тобі з їм на дорозі! Нехай благословить вас бог, а ми собі ще найдем. Сього цвіту, кажуть, багато по всьому світу.

 

— Ну, будь же ти в мене за рідного отця, і благословіте нас укупі.

 

Тоді Шрам став поруч із Череванем; діти їм уклонились до землі; вони їх і благословили.

 

Як ось під вікном хтось:

 

Пугу-пугу!

 

Сомко усміхнувсь:

 

— Се, — каже, — наш юродивий Кирило Тур. І звелів одвітовати по-запорозьки: «Козах з Лугу», бо запорожці здоровкались, мов хиже птаство в степу.

 

— Не знаю, синку, — каже Шрам, — що за неволя тобі водиться з сими пугачами. Городовому козакові треба стерегтись їх, як огню.

 

— Правда твоя, батьку, — каже Сомко, — низовці зледащіли після Хмельницького, а все-таки між ними єсть люде драгоціннії. От хоч би й отсей Кирило Тур. Не раз він мені ставав у великій пригоді. Добрий він, і душа щира, козацька, хоть удає з себе ледащицю і характерника. Да вже без юродства в їх не буває.

 

— Щоб їх лихий злизав із їх юродством! — каже Шрам. — Їм усе смішки! Не раз і самому Хмельницькому підносили вони гіркої.

 

— А все-таки не скажеш, батьку, щоб і між ними не було добрих людей.

 

— Гріх мені се сказати! — одвітує Шрам. — Раз, чатуючи з десятком козаків у полі, попавсь був я у таку западню, що без їх якраз поліг би головою. Обскочили мене кругом ляхи. Уже нас осталось тілько четверо; уже підо мною й коня вбито; я одбиваюсь стоя. А їм, окаянним, хочеться взяти мене живцем, щоб поглумитись так, як над Наливайком і іншими бідолахами. Коли ж тут звідки не візьмись запорожці: «Пугу-пугу!» Ляхи врозтіч! А було їх із сотню. Дивлюсь, а запорожців нема й десятка.

 

— О, між ними єсть добрі лицарі! — каже Сомко.

 

— Скажи лучче, синку, були да загули. Перевелись тепер лицарі в Січі: зерно висіялось за війну, а в кошу осталась сама полова.

 

— Овва! — гукнув тут на всю світлицю Кирило Тур, показавшись у дверях.

 

Увійшов у хату, не знімаючи шлика, узявсь у боки да й дивиться на Шрама, покрививши губу.

 

Шрам так і загорівсь.

 

— Що то за «овва»? — каже, підступивши до запорожця.

 

А той ізнов;

 

— Овва, панотче! — да й заложив за вухо лівого yсa (себто — знай, не боюсь тебе). — Перевелись? — каже. — Де тобі перевелись? Хіба ж дармо співають: «Течуть річки з всього світу до Чорного моря»?

 

Як вода в Чорному морі не переведеться, поки світ сонця, так і в Січі до віку вічного не переведуться лицарі. З усього світу злітаються вони туди, як орли на недоступну скелю... От хоч би й мій побратим... та не про його тепер річ. Чолом тобі, пане ясновельможний! (Тоді вже зняв шлик). Чолом вам, панове громадо! Чолом і тобі, пане полковнику. Ну, дак як же ти вернувсь до табора, не маючи коня.

 

— Іроде! — сказав Шрам, грізно насупивши на його білії брови, — коли б не таке місто, то навчив би тебе шановатись!

 

— Себто вийняв шаблюку та сказав: «Ану, Кириле, поміряємось, чия довша?» Козацьке слово, я оддав би шалевий свій пояс за таку честь! Та сього зроду не буде! Лучче, коли хоч, розрубай мене надвоє од чуба до матні, а я не зніму руки на твої шрами і на твою рясу!

 

Знав-бо, що й сказати, запорожець. Зараз старий і вгамовавсь.

 

— Чого ж ти, — каже, — осо, од мене хочеш?

 

— Нічого більш, розкажи тілько, як ти добравсь піхтурою до табору.

 

— Пху! Сатано! — каже тоді Шрам, усміхнувшись. — Розкажу, тілько не доводь мене до гріха. От й порозбігались ік нечистій матері ляхи, а ватажок тоді: «Батьку! Да се в тебе коня нема?.. Братчики, добудемо йому коня!» — да й припустив за ляхами.

 

— Що ж, добули?

 

— Добули, вражі діти; вернулись із добрим мерином. Здивовались ми тоді з козаками. Як же й не здивоватись, що в самих коні потомлені, а жеребця таком доскочили, що так і йграє на поводі?

 

— Еге! Знай наших! Наш брат неспроста воює: часом низовець і чортом орудує.

 

Так говорив Кирило Тур, розгладжуючи уси і поглядаючи на всю компанію, а очі такі лукаві, що разом, здається, й щиро говорить, разом і морочить.

 

— Да і в мене самого, — каже Шрам, — така думка, що тут без нечистої сили не обійшлось. Питаю: «Як ви доскочили такого огира?» — «Нам теє знати, батьку. Сідай да їдь собі з богом: ляхи не за горою; часом жах у них проходить швидше од похмілля».

 

— Ага! У нас так! — каже Кирило Тур. — Наші не кудкудахчуть, ізнісши яєчко. А воно було ось як. Припустили братчики за ляхами, а ляхи огледілись, що їх женеться жменя, та й зупинились. Поки ж вони до мушкетів, а отаман приціливсь та і влучив їх ротмістрові якраз межи очі. Ляхи тоді врозтіч!. А я за коня... Чи то пак отаман за коня!..

 

— Що за вража мати! — каже тоді Шрам, пртираючи очі. — Да се ж ти, бачу, сам і отаман!

 

Запорожець тоді в регіт.

 

— Ага, — каже, — пане полковнику! Так-то ти шануєш давніх приятелів?

 

— Ну, вибачай, братику, — каже Шрам, обнявши його, — Чи не розкололи ляхи мені голови шаблями да келепами: щось не держиться в їй пам'ять!

 

— А що ж отеє ми так заговорились? — озвавсь Сомко. — Давно пора по чарці да й за стіл.

 

— От, бгатці, розумна річ, так-так! — каже Черевань. — Я так отощав, не ївши зранку, що й радуватись не здужаю.

 

Випив Кирило Тур горілки да й каже:

 

— Уже ж, пане ясновельможний, не остав твоєю ласкою і мого побратима.

 

— Не оставим, — каже Сомко. — Я знаю, що він шаблею ворочає лучче, ніж язиком.

 

— Не дивуйсь, пане гетьмане, що він мовчить, наче води набрав у рот: він у мене з далекої землі, аж із Чорної Гори — десь аж за венграми. Тепер таки наломивсь балакати по-козацьки, а скоро прийшов до нас, то насмішив братчиків своєю мовою: усе тілько «бре» та «море»! А добрий юнак, о, добрий! Один хіба Кирило Тур йому в юнацтві рівня. Тим я нікого й не люблю так, як себе та його!

 

VII

 

Сомко почав саджати гостей своїх за довгий стіл. Шрама й Череваня посадив на покуті, сам сів на хазяйському місці, кінець стола, а Череваниху й Лесю посадив на ослоні. Запорожець примостивсь на задньому кінці стола із своїм побратимом.

 

Шрамовому Петрові прийшлось сидіти поруч із Лесею, хоть він би тепер рад був одгородитись од неї горами й морями. Що там не вигадував той запорожець, як там не потішались гості із тих вигадок, він сидів за столом, наче в гаю.

 

— Ну, скажи ж мені, пане отамане, — питає Сомко в Кирила Тура, — яким вітром занесло тебе в Київ?

 

— Самим святим, пане ясновельможний, — одвітовав запорожець, — проводжаєм прощальника до Межигорського Спаса.

 

— Чого ж се ти одбивсь од свого товариства?

 

— Потривай, пане гетьмане, розкажу все по ряду; дай перше промочити гортань. Тілько в вас такі нікчемні кубки, що ні в віщо гаразд і налити. Святе діло наші січові коряки! У нашому коряці утопиш іншого мізерного й ляшка.

 

— Пгавда, бгате, їй-богу, пгавда! — озвавсь Черевань. — Я давно кажу, що тільки в Січі і вміють житі по-людськи. Їй-богу, бгате, коли б у мене не жінка та не дочка, то кинув би усяку суєту мирськую та й пішов до вас на Запорожжє!

 

— Гм! — каже Кирило Тур, озирнувши його тушу. — Не багато таких потовпилось би в курені!

 

Усі засміялись, а Черевань наперед усіх. Веселий і негнівливий був собі пан.

 

— Я з душі люблю сього пройдисвіта, — каже гетьман Шрамові стиха. — Часом він закине й дуже вже круто, да, враг його знає, якось так щиро засміється, що нізащо на його не розсердивсь би.