Антикризові економічні програми провідних країн свту (30-ті роки ХХ ст..).

     Війна серйозно підірвала фінансову систему  Німеччини. За роки війни на військові  потреби було витрачено 150 млрд марок, а за Версальським мирним договором  Німеччина повинна була виплатити у вигляді репарацій 132 млрд золотих марок. За умов Версальського договору Німеччина втратила всі свої колонії, повернула Франції Ельзас і Лотарингію, передала на 15 років Франції право експлуатації ресурсів Саарської області. Німеччина в результаті розв'язаної нею війни виявилася на межі краху.

     Післявоєнна економічна криза продовжувалася аж до 1924 р. Різко посилилася інфляція. До початку 1920 р. кількість паперових  грошей, що знаходилися в обігу  виросла в порівнянні з 1914 р. в 25 разів. Різко знизилася купівельна спроможність грошей. В 1918 р. на одну марку в Берліні можна було купити 10 трамвайних квитків, а в 1923 р. трамвайний квиток коштував: в липні - 1.000 марок, в серпні - 10.000, у вересні - 600.000, і в листопаді сума перетворилася у фантастичну - 150 млрд марок. Восени 1923 р. зростання цін досяг 16 % в день. Денна зарплата кваліфікованого робітника в Берліні в листопаді 1923 р. складала 3 трл. 38 млрд марок, але її не вистачало навіть на харчування. Реальна заробітна плата скоротилася в порівнянні з довоєнним рівнем на 25 %.

     Японія  після закінчення першої світової війни  змушена була поступитися перед  країнами Антанти своїм монополь|яим  правом на торгівлю та економічні відносини  з Китаєм. |Відновлено горезвісну доктрину "відкритих дверей", тобто Вможливість для США та їхніх європейських союзників раЦіюм з Японією підтримувати всебічні торгові та фінансові відносини з Китаєм. США, інші розвинені країни потіснили японських підприємців з ринків Південно-Східної Азії. Все це призвело до різкого спаду промислового виробництва, яке в 1921 p. скоротилося на 20%. Експорт товарів зменшився на 40, імпорт — на 33%. Проте завдяки переведенню значної кількості воєнних заводів на мирні рейки Японії вже в 1924 p. вдалося подолати кризу. Лише виплавка чавуну та сталі до 1929 p. збільшилась вдвоє. Цьому економічному успіху сприяли багаті родовища кам'яного вугілля й залізної руди Кореї та Маньчжурії, окупованих Японією.

     Не  менш успішно розвивалася традиційна текстильна галузь, її значення в господарстві Японії величезне — 40 % промислового виробництва країни. На світовому ринку японські текстильні вироби не поступались знаменитим англійським. До 1929 p. продовжувався інтенсивний процес концентрації виробництва та банківської справи. Провідну роль в економіці відігравали концерни Міцуї, Міцубісі, Сумітомо, Ясуда. Вони мали багатогалузевий характер, поряд з банками, до них належали різні галузі важкої та легкої промисловості, залізниці тощо. На відміну від монополій США та Західної Європи, які грунтувалися на акціонерному капіталі, японські концерни тісно переплелися з державним апаратом, імператорськими домами. Саме вони до 1929 p. вклали в національну економіку 2/3 інвестицій. На державних підприємствах устаткування відповідало сучасним технологічним вимогам на відміну від обладнання на приватних заводах чи фабриках. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     2. Розгортання кризи та її перебіг у провідних індустріальних країнах світу.

     Економічна  криза 1929 – 1933 рр. виявилася світовою. Вона порушила всі міжнародні економічні зв’язки, призвівши до масового скорочення промислового виробництва, інших галузей економіки майже всіх держав. Почалася вона в США восени 1929 р., далі в Латинській Америці, Західній Європі, інших країнах Азії та Африки.

     Соціальне та економічне становище США стало критичним. Правлячі кола США нарешті зрозуміли, що потрібна термінова ефективна антикризова програма, її здійснив новообраний у 1932 p. президент Ф. Д. Рузвельт. Вже в ході виборчої кампанії він пообіцяв вивести США з економічної кризи. Його "новий курс" на оздоровлення країни був підтриманий всіма верствами населення. У плані Рузвельта основна увага була приділена сфері торгівлі та кредиту. Для того щоб вирішити проблему реалізації товарів, президент постановив скоротити надмірне їх виробництво. Одночасно підвищили ціни на виготовлену промислову і сільськогосподарську продукцію. "Новий курс" передбачав ліквідувати безробіття за рахунок "повної зайнятості працездатного населення". За допомогою позик і державних субсидій були оздоровлені банківсько-фінансова система та ослаблені кризою підприємства.

     Вперше  в історії США було прийнято широкомасштабні  акції державного контролю над економікою країни, зокрема Закон про відновлення  національної промисловості та Закон  про регулювання сільського господарства. Відповідно до цих документів на найвищому урядовому рівні відбувалося обов'язкове контролювання галузевих промислових підприємств, які погоджувалися на обмежений випуск своєї продукції. Усі галузі промисловості було поділено на 17 груп. Вони прийняли "кодекс чесної конкуренції", згідно з яким партнери встановлювали розмір виробництва, ціну, ділили між собою ринки збуту, визначали рівень заробітної плати робітникам та службовцям. Крім того, планувалося підвищити ціни на сільськогосподарську продукцію, скоротивши виробництво та площі посівів. За тимчасові збитки фермери США одержували від держави відповідну компенсацію. За допомогою цих субсидій вони, закупивши новітні сільськогосподарські машини, на значно менших площах вирощували такі самі врожай зернових, бавовни, як і в докризовий період.[13;226]

     Адміністрація Рузвельта вирішила важливу соціальну  програму. Поступово 17 мільйонів безробітних  отримали роботу: на будівництві автострад, мостів, інших державних споруд. Була введена мінімальна заробітна  плата, безробітним почали видавати регулярну (стабільну) фінансову допомогу. Отже, вперше в мирних умовах держава почала відігравати важливу роль регулятора і координатора госг подарського життя країни. Все це й допомогло США вже в і 1934 p. подолати наслідки Великої депресії.

     Світова економічна криза (1929-1933) охопила і  Англію. І хоча спад економічної  активності тут був меншим, ніж  в інших країнах, удар економічної  кризи був вельми сильним. Вже  в кінці 1929 р. різко загострилася проблема реалізації, виникли труднощі в отриманні кредитів, нагромаджувалися непродані товари, почалось швидке зниження цін, масове закриття підприємств і, як наслідок, зростання безробіття. До 1932 р. промислове виробництво скоротилося приблизно на 23 % в порівнянні з рівнем 1929 р. А в окремих галузях воно було ще більшим. Так, виробництво чавуну впало на 53 %, суднобудування скоротилося у вісім разів. В результаті кризи ціни на сільськогосподарську продукцію впали на 34 %, що привело до розорення багатьох фермерів. Число безробітних в країні достигло 3 млн чоловік, що складало 22 % від загальної чисельності робітників.[3;210]

     Англійський уряд вчасно вжив заходів, спрямованих  на ліквідацію наслідків економічної  кризи. Він всіляко підтримував  процес концентрації виробництва, встановлення галузевих єдиних цін на товари. Послідовно проводячи курс на об’єднання підприємців, держава намагалася контролювати випуск продукції, її реалізацію за допомогою примусових санкцій, кредитних привілеїв, різного роду гарантій. Вже в 1930 р. в країні діяли монопольні об’єднання у вугільній промисловості, бавовняній (Лондонська бавовняна корпорація). Остання, спираючись на державні субсидії, скупила 139 підприємств. У роки кризи виникло і успішно діяли тільки змішані державно-приватні підприємства, серед них „Англо-голландський нафтовий трест”, „Англо-іранська нафтова компанія”.[4]

     У 1929 р. Франція уникнула руйнівної  дії світової кризи. Однак наступного 1930 р. країна відчула на собі симптоми великої депресії. Спочатку її стримували значні державні субсидії, що витрачалися на відбудову зруйнованих війною департаментів. Найбільше капіталовкладень пішло на спорудження „лінії Мажіно”. Інтенсивні роботи провадилися в 1929-1934 рр. на 750 км прикордонної лінії між Францією та Німеччиною.[4] Криза у Франції виявилася особливо затяжкою і продовжувалася до 1936 р. Загальний рівень промислового виробництва впав на одну третину, виробництво сільськогосподарської продукції скоротилося на 40 %, а обороти зовнішньої торгівлі - на 60 %. В країні розорилося 10 тис. дрібних промислових підприємств, 100 тис. торгових закладів, десятки крупних компаній, чимало великих монополій.[1] Безробіття не було таким масовим, як у США, Великобританії чи Німеччині, не перевищувало1 млн безробітних. Рівень життя народу знизився втроє.[4]

     Вихід з кризи французький уряд бачив  в реформуванні економіки шляхом посилення її державного регулювання, використовуючи вже відому до цього часу теорію Д.М. Кейнса. Політика державного регулювання економіки, що тоді проводилася, отримала назву дирижизму. Це була економічна політика держави, що здійснювалася в умовах ринкової економіки і панування приватної власності. Зачіпала вона в основному державний сектор.

     По  відношенню до підприємств військово-промислового комплексу французький уряд проводив політику державних замовлень, надавав їм кредити, забезпечив податковими і митними пільгами. Була розроблена і соціальна програма допомоги безробітним.

     Економічна  криза різко загострила соціально-економічні проблеми, і як наслідок виникла тенденція до фашизації Франції за прикладом Німеччини і Італії. Найбільш активно їй протистояли ліві партії і рухи. Загроза фашизму сприяла консолідації лівих сил, що привело до створення Народного фронту, до якого увійшли комуністи і соціалісти, а також радикали і дрібні ліві партії. Його першою крупною акцією була сумісна участь комуністів і соціалістів в придушенні путчу, зробленого в лютому 1934 р. членами фашистських організацій «Вогненні хрести» де ля Долі, «Аксьон франсез», «Патріотична ліга».[3;219]

     З великими труднощами уряд Франції ліквідував наслідки затяжної депресії. Уряду довелося націоналізувати ряд галузей промисловості, в тому числі воєнну. Під тиском „голодних походів” страйкарів, демонстрацій державна адміністрація підвищила заробітну плату робітникам і службовцям, ввела 40-годинний робочий тиждень, двотижневі щорічні відпустки. Велике значення для виходу Франції з економічної кризи мали колонії, де вона могла збувати в обмін на дешеву сировину і сільськогосподарську продукцію свої нереалізовані промислові товари.[4]

     В кінці 20-х - початку 30-х років, у зв'язку з світовою економічною кризою, що розвернулася, західні країни зупинили інвестиції в німецьку економіку, передбачені  планом Дауеса. Уряд Німеччини звернувся  до країн-переможниць з проханням  полегшити їй тягар репарацій. В серпні 1929 р. і в січні 1930 р. були проведені репараційні конференції з метою встановлення нових пільг для Німеччини. Один з авторів плану Дауеса, президент електротехнічного тресту Моргана О. Юнг, запропонував проект рішення репараційної проблеми, який був прийнятий за основу. Таким чином, план Дауеса був замінений новим репараційним планом – планом Юнга. Він встановлював розмір щорічних платежів з 1929 р. на найближчі 37 років в 2 млрд марок, а загальний об'єм репарацій обмежувався сумою в 113,9 млрд марок. При цьому єдиними джерелами репараційних платежів залишалися державний бюджет і прибуток від залізниць Німеччини.

     Світова економічна криза 1929- 1933 рр., що насувалася, по суті звела нанівець реалізацію плану Юнга. Посилилася регламентація репараційних платежів, а в червні 1931 р. президент США Г. Гувер запропонував припинити платежі на рік. Це означало відміну плану Юнга.[11;194]

     Німеччина встановила європейський рекорд за рівнем безробіття. До початку 1933 р., за офіційними даними, число безробітних наближалося до 9 млн чоловік, що складало половину осіб найманої праці. Мізерні виплати по безробіттю одержували близько 20 % їх загального числа. Безробітними люди були по два-чотири роки. Їх сім'ї прирікалися на повільне вмирання. Не випадково щорічно в середньому 21 тис. людина в рік кінчали життя самогубством.

     Під час кризи постраждали всі  верстви населення. Обіг ремісничого  виробництва скоротився з 20 млрд марок в 1928 р. до 10,9 млрд марок в 1932 р., обіг дрібної торгівлі зменшився за той же період з 36,3 млрд до 23 млрд марок. В той же час чисельність вказаних верств населення була достатньо велика: 5 млн чоловік, а разом з сім'ями - 12 - 13 млн. Під впливом промислової кризи заглиблювався і сільськогосподарська. [11]

     Японія  в середині 1929 p. опинилася в епіцентрі  світової економічної кризи. Найрозвиненіша галузь господарства країни — торгівля — зазнала найтяжчого удару. Експорт  товарів скоротився більше ніж у 2 рази. На 50% знизилось виробництво  сільськогосподарської, на 32 % — промислової продукції. У тяжкому становищі опинились суднобудівна, текстильна, металургійна, -машинобудівна галузі. виробництво шовкових тканин зменшилося в 4 рази. У роки економічної кризи налічувалося до 10 млн безробітних. У середині 30-х років в Японії виплавляли сталі менше, ніж у Бельгії, чавуну дещо більше, ніж у Люксембургу.

     Японський уряд вирішив вихилити з кризи  шляхом мілітаризації країни та воєнної  агресії. Вже в 1931 p. японська армія  захопила північно-східну частину Китаю, утворивши там маріонеткову Маньчжурську державу. Капіталовкладення направлялися переважно в ті галузі економіки, які були пов'язані з воєнною промисловістю. На сході Євроазійського континенту спалахнула пожежа великої війни 

     . 
 
 
 
 
 
 
 

     3. Антикризова  політика урядів провідних країн світу у 30-ті рр.. ХХ ст..

         3.1. «Новий курс» Ф. Рузвельта у США. 

      Соціальне та економічне становище США стало критичним. Правлячі кола США нарешті зрозуміли, що потрібна термінова ефективна антикризова програма, її здійснив новообраний у 1932 p. президент Ф. Д. Рузвельт. Вже в ході виборчої кампанії він пообіцяв вивести США з економічної кризи.