Гроші: сутність, історія виникнення

Зрештою, мідні гроші  були вилучені із оберту. Наприкінці XVII ст. вага срібла в карбованцевих монетах був зменшений на 30 %. У Росії аж до XVII ст. власний видобуток шляхетних металів майже була відсутня тому, монетні двори, що стали в XVII ст. монополія держави, переплавляли іноземні гроші. згідно “монетарної регалії” Петра I була накладена тверда заборона на вивіз із країни злитків дорогоцінних металів і повноцінних монет, тим часом як вивіз зіпсованої монети дозволявся. Отже, золото і срібло стали основою грошового обігу. Біметалізм зберігався аж до кінця XIX століття. Однак, у Європі XVIII – XIX ст. золоті і срібні монети ходили в обороті, платежах, і інших операціях поряд з паперовими грішми.

Монети є найважливішим, а іноді єдиним джерелом по історії  економіки, товарно–грошових відносин і торговельних зв'язків.

Монети, знайдені при археологічних розкопках у культурному шарі поселень або в могилах,— прекрасний матеріал, що датує. Нерозривним образом нумізматика зв'язана з метрологією. Цей зв'язок історично визначений тим обставиною, що на ранніх етапах розвитку грошових одиниць вони збігалися або принаймні були чітко фіксованою частиною вагових одиниць.

Потім в обороті стали  використовуватися монети з неблагородних  металів, у міру того як вартість золота росла. Після цього стали з'являтися знаки повноцінних  грошей, виготовлених з папера.

Винахід паперових грошей приписують, звичайно, з більшою  часткою умовності, древнім китайським купцям. Уперше вони почали друкуватися в 812 р.н.е. і одержали поширення до 970 р.н.е. У XV–XVIII ст. гроші, виготовлені з папера, з'явилися в Європі і так сильно поширилися і прижилися, що стали основним замінником повноцінних грошей.

Спочатку у виді додаткових засобів обміну виступали розписки про прийняття товару на збереження , про сплату податків, видачі кредиту.

Їхній оберт розширював торговельні можливості, але разом з тим, нерідко ускладнював розмін цих паперових дублікатів на металеві монети. Історія появи  паперових  грошей,  цілком  ймовірно,  відноситься  до  I  cт. до  н.е.  і  зв'язана  зі  шкіряними  грішми.  У  цей  час  у  Китаї з'явилися гроші,  виготовлені зі  шкурок  білих оленів.  Вони  мали форму чотирикутних  пластинок і були  постачені особливими  знаками і печатками.  Ці  квитки  володіли  різною  купівельною спроможністю і під страхом страти  були  обов'язкові  до  прийому.

Однак  широке  поширення  паперових  грошей  починається  з  кінця XVII ст. У Європі появу паперових грошей зв'язують  з досвідом Франції 1716–1720 р. Емісія паперових грошей, проведена банком Джона Ло, закінчилася невдачею. У Росії емісія паперових грошей – асигнацій уперше почалася в 1769 р. Передбачалося, що як і в інших країнах, що ризикнули ввести паперові гроші, їх можна буде при бажанні обміняти на срібло або золото. Але усе виявилося інакше. Уже до кінця століття надлишок асигнацій змусив призупинити розмін, курс асигнаційного карбованця, природно, почав падати, а товарні ціни рости. Гроші поділялися на “погані” і “гарні”. За законом Томаса Грехема, погані гроші витісняють гарні. Закон говорить, з оберту зникають гроші, ринкова вартість яких стосовно поганих грошей і офіційно встановленому курсові підвищується.

Вони просто приховуються – у будинку,  банківських сейфах. У XX ст. виконавцями ролі “поганих” грошей виступали банкноти, що витісняли із оберту золото.

З часу першої світової війни, тенденція до припинення розміну банкнот на золото поширюється повсюдно. Перед центральними банками встала задача невсипущого контролю за грошовим обігом. Насправді, паперові гроші самі по собі корисної цінності не мають. Паперові гроші – символи, знаки вартості. Чому ж тоді відбувся повсюдний і в наслідку, що закріпився, відхід від золота? Найпростіше пояснення: паперові гроші зручні в оберті, їх легко носити із собою. Непогано згадати слова великого англійця Адама Сміта, що говорив, що паперові гроші повинні розглядатися як більш дешеве знаряддя оберту. Дійсно, в обороті монети стираються, частина шляхетного металу пропадає. До того ж, зростають потреби в золоті в промисловості, медицині, споживчої сфери. І головне – товарообіг у масштабах, обчислювальних трильйонами доларів, марок, карбованців, франків і інших грошових одиниць, золоту просто не під силу обслужити. Перехід до паперово–грошового оберту різко розширив рамки товарного обміну. Паперові  гроші  у  відмінності  від  металевих  є лише  знаками  вартості,  представниками  золота.  "Паперові  гроші лише  оскільки  знаки вартості,  оскільки  вони  є представниками відомих кількостей  золота,  а кількість золота,  як  і всякі інші кількості товарів,  є в той же  час кількість вартості".

Паперові гроші – банкноти і казначейські квитки – обов'язкові до прийому як платіжний засіб на території даної держави. Їхня вартість визначається лише кількістю товарів і послуг, який можна купити на ці гроші. Отже, XX ст. ознаменований переходом до оберту паперових грошей і перетворенням золота і срібла в товар, який можна купити за ринковою ціною.

2.2. Еволюція грошей у ХХ ст.

XX ст. відзначило себе  переходом до обігу паперових  грошей і перетворення золота і срібла у товар, який можна купити за ринковою ціною.

Після Першої світової війни  багато держав спробували знову ввести “золотий стандарт”, але безрезультативно, оскільки відповідних аргументів для цього уже не було.

Світову валютну систему  між двома світовими війнами  можна назвати “золотовалютним  стандартом”. Цей період відрізняється насамперед сильним втручанням держави в економіку. Усюди були встановлені митні бар'єри, і вільна взаємодія попиту і пропозиції  капіталу і ресурсів на світовому ринку стала обмеженою. З відходом від “золотого стандарту” девізні (валютні банки) і держава отримали можливість розширювати обіг паперових грошей. Деякі країни відійшли від золотого стандарту уже в 1929-1930р.р.  США відмінили зв'язок валюти з золотом в 1933 р., але в 1934 знову повернулись до золотого стандарту, хоча з більш низьким паритетом. Настала доба численних девальвацій і введення торгівельних обмежень. Світова торгівля різко скоротилась. У ряді країн зросло безробіття.

Після Другої світової війни  лідери  найбільших держав світу, намагаючись не допустити  помилок, які в свій час призвели до світової кризи 30-х років,  у липні 1944 р. у Бреттон-Вудсі створили систему твердих валютних курсів, яка отримала назву “бреттонвудської системи”. Суть її полягає у встановленні стабільних валютних курсів. Країни – члени Міжнародного валютного фонду, який був створений на тій ж самій валютній конференції, разом з Міжнародним банком реконструкції та розвитку, зафіксували курси своїх валют в доларах або в золоті, а долар був прирівняний до золота за співвідношенням 35 дол. за 1 унцію золота.

Тим, що США довгі роки купували і подавали золото, тобто  створювали і знищували долари, вдалось стабілізувати його ціну на рівні 35 дол. за 1 унцію і практично покінчити з інфляцією. Довіра до долара і стабільності американської економічної валютної політики були  значними:  іноземні девізні банки могли в будь-який час обміняти наявні у них долари на золото.

У час існування “бреттонвудської системи” світова економіка і  торгівля  розвивалися досить стрімкими  темпами. Одночасно індекс інфляції залишався доволі стійким (близько 3%). У більшості країн були наявні лише деякі відхилення від нього. Хоча і ця система приховувала в собі деяку небезпеку. У зв'язку з тим, що продуктивність промисловості в США у 1969-1970р.р. виявилась нижчою за європейську і японську, конкуренто-спроможність американських товарів знизилась. Стала необхідною переоцінка курсу долара. Зберігати систему твердих валютних курсів виявилось неможливим. Різке вільне плавання курсів у зв'язку з нестабільністю долара призвело до відходу від нього і подальшого його падіння. У грудні 1971 року була ще одна спроба стабілізувати валютні курси. Долар був девальвований по відношенню до золота: з 35 дол./унція до 38 дол./унція. Долар залишився лідером серед валют. А в квітні 1972 р. країни – члени  “Спільного ринку” вирішили встановити між собою більш вузькі ліміти коливання своїх валют  і для цього створили так звану  “валютну змію”. В лютому 1973 р. долар був повторно девальвований, валютний ринок довелось закрити на декілька тижнів.

Щоб запобігти небажаним наслідкам в економіці третіх країн, держави, що входили в Європейську економічну спільноту, у 1979 р. підписали зобов'язання  про Європейську валютну систему, замінили “валютну змію” з метою перейти в рамках “Спільного ринку” до більш стабільних курсів. Була створена європейська валютна одиниця – ЕКЮ, навколо якої курси національних валют країн – членів ЄЕС могли коливатись в діапазоні  ± 2,25%.

Бреттон-Вудська система  на той час вже не існувала. У  січні 1976 р. у м. Кінгстоні на Ямайці була підписана угода, яка започаткувала створення Ямайської валютної системи. Нею було проголошено повну демонетизацію золота у сфері валютних відносин. Було анульовано офіційний золотий паритет, офіційну ціну на золото та фіксацію масштабу цін (золотого вмісту) національних грошових одиниць, знято будь-які обмеження у його приватному використанні. Кінгстонська угода поставила за мету перетворити визначену ще у 1969 р. МВФ колективну міжнародну одиницю – спеціальні права запозичення (Special Drawing Rights – СДР) на головний резервний актив та міжнародний засіб розрахунку і платежу. Йдеться по те, що система: золото - долар - національна валюта трансформувалась у нову систему: СДР – національна валюта. У цій структурі  СДР отримувала статус альтернативи не лише золота, а й долара як міжнародних грошей.

Ще однією важливою ознакою  механізму Ямайської системи  є впровадження “плаваючих” валютних курсів національних грошових одиниць. Проте в режимі безпосередніх співвідношень (“плавання”) знаходяться валюти лише провідних країн світу, а більшість валют інших, в основному слаборозвинених, прив'язані до міжнародних розрахункових одиниць або окремих валют.

Наступним кроком на шляху  до інтеграції країн-членів Європейського  союзу стало введення єдиної європейської валюти. Загальний ринок з переходом до євро  перетвориться в консолідовану валютну зону, яка внесе глибокі зміни у функціонування фінансових механізмів країн учасниць ЄС. Фінансову політику Євросоюзу на найвищому політичному рівні, як і раніше, визначає Рада ЄС, яка при прийнятті рішення консультується з Європарламентом і Європейським Центробанком. Проте головним регулятором поточної грошово-кредитної і валютної політики стала Європейська система центробанків в голові з Європейським ЦБ.

У  “зону євро”  можуть увійти країни Європейського Союзу, які здатні виконати наступні економічні вимоги:

• членство в європейській валютній системі;
• курс валюти країни-претендента на протязі двох років не повинен виходити за рамки дозволених ЄС курсових коливань;
• максимально допустимий дефіцит бюджету – не більше 3% ВНП;
• максимально допустимий розмір державного боргу – не більше 60% ВНП;
• максимально допустимий темп інфляції – не більше ніж на 1,5 процентних пункти середнього темпу інфляції по ЄС;
• довгострокові процентні ставки кредиту – не вище ніж на 2 процентних пункти середнього темпу інфляції по ЄС;

Новим етапом еволюції грошей стала поява  “електронних грошей”. Це абсолютно нова система грошового  обігу, яка за допомогою новітніх комп'ютерних та систем зв'язку дозволяє легко переводити кошти з одного рахунку на інший. До електронних платіжних засобів відносяться кредитні та дебетні картки. На сьогодні це найбільш прогресивний, економічний і зручний носій грошових функцій. Основна його зручність полягає  в тому,  що не доводиться носити великі суми готівки зі собою, а крім того у разі втрати картки ніхто не зможе нею скористатись, бо код доступу знає тільки її власник.

Кредитні картки є двох форм: індивідуальні (вони можуть бути стандартними і золотими) та корпоративні (бізнес-картки). “Золоті” картки обслуговують осіб з високою кредитоспроможністю і передбачають численні пільги для користувачів.

  Дебетні поділяються на картки об'єднаних і регіональних систем.

За технологічними особливостями  розрізняють картки двох видів –  з магнітною смужкою та з вбудованою мікросхемою.

У світі є багато платіжних  систем з використанням кредитних  та дебетних карток. Найпоширенішою із них є  VISA, пластикові картки якої приймаються до оплати у 220 країнах світу, більш ніж у 13 мільйонах підприємств торгівлі і сервісу.

Крім систем VISA, у світі  широко поширені такі міжнародні платіжні системи  як  EUROCARD/MASTERCARD, DINERS CLUB, JGB, AMERICAN EXPRESS.

Банківська кредитна картка є матеріальним символом економічних  і юридичних відносин, які виникають  між суб'єктами, що укладають карткову угоду. Основні суб'єкти (учасники) системи карткових розрахунків:

• власник картки;
• банк-емітент;
• підприємство торгівлі або сфери послуг;
• банк-еквайр (банк, що обслуговує торговельне підприємство).

Банк видає кредитну картку  клієнтові тільки після  ретельної перевірки його фінансового  стану  і оцінки кредитоспроможності; відкриває власникові картки спеціальний рахунок, на якому враховуються всі операції з карткою; регулярно надсилає клієнту виписку із зазначенням сум платежі розміру заборгованості, сум і термінів погашення; стягує комісію і відсотки згідно із встановленим тарифом; зобов'язується сплачувати рахунки торговельного підприємства за покупки, зроблені з використанням карток, за вирахуванням комісійного збору (дисконту).

В Україні система  електронних платіжних розрахунків  прогресивно розвивається. У вересні 1995 р. було створене АТ “Укркарт”, під керівництвом якого здійснюється проект впровадження національних платіжних  карток. Це вигідно для всіх, адже використання пластикових карток прискорює взаєморозрахунки, а отже, й обіг товарів і грошей. Від цього виграють як банки та власники карток, так і держава, в якій скорочуються видатки на емісію готівки.

Західні економісти схиляються до думки, що в майбутньому паперові гроші – банкноти і чеки повністю зникнуть,  їх замінять електронні міжбанківські трансакції. Гроші залишаться, але стануть “невидимими”.

2.3. Становлення української грошової одиниці

Акт проголошення незалежності України відкрив дорогу для запровадження  в нашій молодій державі повноцінної  національної валюти. Такою валютою мала стати, згідно з традиціями як доби Київської Русі, так і періоду визвольних змагань 1917—1920 років, гривня.

Проголошена у Львові 1918 року Західноукраїнська Народна  Республіка не мала власних емісій, в обігу перебували австрійські крони та їх розмінні номінали гелери (1/100 крони), які звались сотиками.